Шепочучи про себе далеко не улесливі слова, Вишняк стрімко зник у корчмі.
— Братику, ти як? — тихо спитав у Пилипа Ярема.
— Все добре.
— Ти розумієш, що він все одно битиме її?
Таврієць промовчав.
— А після такої ганьби, може навіть сильніше...
— Яремо, чи батько колись бив твою матір? — спитав Пилип.
Яровий не чекав такого питання.
— Ні, у нас такого не було, — він похитав рудою гривою. — Мамуньо сама кого хочеш поб'є.
— А мій батько, коли напивався, постійно бив маму. Всі знали, всі бачили, всі проходили повз. Чужі домашні справи. Навіщо лізти? Всі так живуть. Б'є — отже, любить.
Ватага мовчала: Пилип уперше заговорив про себе.
— Чому вона терпіла? Чому не пішла від нього? Я не знаю. Не розумію. Мабуть, вона до останнього сподівалася, що він зміниться. Але він не змінився. Одного дня мама померла від побоїв. Ніхто не заступився, а потім усі ридали на похороні. Він також ридав. Лицемірно, чи не так? — Пилип розповідав із холодним спокоєм. — А я... я був замалим, аби захистити її.
Гнат вражено дивився на таврійця.
— Ви знаєте, що я не люблю ночувати по домівках. Це завдяки йому. Після смерті мами батько не пив... Кілька тижнів. Потім усе повернулося. З єдиного синочка я перетворився на малого паскудника. Щоправда, мене він не лупцював, а зачиняв у льоху, аби я не заважав. Він пив майже постійно, забуваючи про моє існування, а я добами жив у темному погребі. Рятувала від голодної смерті їжа, що там зберігалася. Я сидів на самоті, замкнений у підземній темряві, та слухав, як він напивається, хропе, лається та приводить до нашого дому жінок, таких само п'яних, і злягається з ними.
А я вважав, ніби у мене найгірший батько, — подумав Северин.
— Коли він мене звідти випустив, я підготувався: переніс до льоху відро для помиїв, воду, ковдри, свічки та книжки. Льох став моєю новою кімнатою, а книжки — розрадою. їх було мало, тож я перечитав кожну щонайменше десять разів. Я зненавидів ті стіни. Мені почало здаватися, що вони повільно насуваються на мене, коли я того не бачу, і одного дня стиснуться так, що розчавлять. Через кілька тижнів я вирішив, що з мене досить ув'язнення і потрібно тікати. Моя шкіра вкрилася виразками через задуху та відсутність сонця, очі боліли від світла. Якби мені було відомо, де жили мамині батьки, я б побіг до них. Але вони були проти шлюбу мами з батьком, тому я жодного разу не бачив діда і бабу, не знав, де вони живуть, чи живі взагалі, не знав навіть їхніх імен.
Пилип помовчав, збираючись з думками. Йому було незвично говорити так багато і так довго.
— Потім, коли якось я вийшов з льоху, батько напився так, що добряче мене побив. Мабуть, сплутав із мамою через довге волосся — воно дуже відросло, адже його стригла мама... Вона мала такий самий колір. Після того я сховався на дворі, звик наново до сонця та повітря. Чекав, поки батько піде до шинку по горілку. Коли він пішов, я зібрав у клунок речі, харчі, трохи грошей... А потім підпалив будинок та пішов куди очі дивляться. Будинок палав, а я відчував, ніби звільнив світ від чудовиська, яке поглинуло життя мами. Я ще довго бачив пожежу на обрії, коли зрідка обертався, перевіряючи, чи не біжить за мною розлючений батько. У степу пожежі завжди добре видно, чорний стовп підпирає небо... Сподіваюсь, той будинок згорів до румовища. Я ніколи не повертався до рідного села і не знаю, що сталося після мого зникнення. І не хочу знати.
Пилип провів долонею по клямрах на чересі.
— Я кілька місяців мандрував степовими дорогами. Десь підгодовували, десь гнали геть, аж допоки характерник, розпитавши мене про життя, не вирішив узяти в джури. Я погодився. З першою клямрою я пообіцяв собі, що ніколи не проїду повз кривду. А потім повторив клятву з другою клямрою. І з третьою... Не омину. Не закрию очі. Нехай я помилюсь... Але совість моя буде чистою.
Северин глядів на брата Варгана, ніби вперше його побачив. Ярема та Гнат дивилися так само.
— Мабуть, саме це хотів почути Павич того дня, коли ми зустрілися в Буді, — закінчив оповідь степовик. — Проте я не можу розповідати незнайомцям таке особисте.
Пилип помовчав і додав:
— Тепер я почуваюся ніяково. Я відкрив стороннім людям своє минуле та свій біль... Ніби оголився. Вам відома моя слабкість, а я не хочу, аби хтось знав її. Я вже шкодую, що розповів усе це.
— Тут нічого, — крикнув Марко, залишаючи корчму, і ніхто не встиг відповісти Пилипові. — Поїхали далі! Брате Варгане, під'їдь до мене, є розмова. Решта — слідом за нами. Вйо!