Та дістав близнючок.
Северин оголив срібного ножа, дотик до його руків'я заспокоював. Ярема взявся за пірнача.
Постать, яка підійшла до дуба, підняла порожні руки догори. Трійця наближалася повільно, доки не розгледіла замотаного в опанчу чоловіка. У місячному сяйві було видно його кривого рота і подерте ліве вухо. Незнайомець покрутив долонями та сказав:
— Я беззбройний, панове. Доброї ночі, — він трохи шепелявив. — Ти, певно, Еней, — сказав Гнату.
— Ти, безперечно, брат Малюк, — кинув Яремі.
— Брат Варган? Ні, той має довгу косу. Отже, ти Щезник!
— А ти хто, в дідька, такий? — спитав Гнат. — Ми чекали зустрічі з...
— З Савкою, я знаю. Брат Павич прислав мене сюди та розповів, кого очікувати. Він просив передати це за доказ довіри.
Незнайомець потягнувся до внутрішньої кишені. Северин приготувався метнути ножа. Йому сильно не сподобалося, що замість Деригори їх зустрів якийсь підозрілий тип, про котрого в листі не йшлося ані словом. Можливо, Пилип мав рацію і вони потрапили в пастку.
На долоні незнайомця заблищав великий золотий перстень, який було важко не впізнати.
— Чому брат Павич не прийшов особисто? — спитав Ярема.
— Обережність і знову обережність, друже. Моє життя вартує менше... Я старий, мною можна ризикнути, — незнайомець посміхнувся. У нього не вистачало двох нижніх кликів. — Савка не повідомив, наскільки великі ставки у цій грі?
— Де він? — спитав Северин.
— Я проведу вас до нього.
— Ти справді вважаєш, що ми підемо за незнайомцем кудись уночі? — Гнат коротко розсміявся. — Нема дурних.
— Можете не йти, мені байдуже, — відповів чоловік. — Зрештою, це ваш друг. Я лише провідник.
— Провідник у пастку?
— Не збираюся вас переконувати, — незнайомець сховав персня Деригори.
— І далеко йти? — спитав Северин.
— Годину. Очі не зав'язую, зброю не забираю, на прогулянці не наполягаю. Якщо це пастка, матиме можливість захищатися, — незнайомець сів біля дерева, притулився спиною до стовбура. — Вирішуйте самі. Я почекаю трохи та піду, з вами чи без вас.
— Чому така, курва, секретність?
— Тому що інакше нам не вижити.
Трійця переглянулася.
— Я йому не вірю, — мовив Ярема. — Павич про нього не згадував.
— Та годі тобі! Треба йти, — сказав Гнат. — Нас там Савка чекає! Ти ж бачив персня.
— Його могли зняти з тіла, братику.
Северин закусив губу. Хто цей чоловік? Чи можна йому довіряти? У що вляпався Деригора? Цього вони ніколи не дізнаються, якщо зараз не підуть.
— Я йду, — мовив Чорнововк.
Провідник кивнув, мовчки розвернувся та пішов до лісу. Трійця, не ховаючи зброю, вирушила за ним.
Пройшли небагато: біля дерев почувся знайомий голос.
— Ані руш.
Вийшов Марко з піштолем у руці. Він тримав на мушці безіменного провідника.
— От срака, — видихнув Гнат.
Незнайомець повільно повернувся до Вишняка.
— А ви ще питали, навіщо секретність, — сказав він і одним різким рухом скинув опанчу, під якою були лише штани.
Опанча полетіла в один бік, а чоловік рвонув у протилежний. Гримнув постріл.
Він змінився за мить. Северин навіть не встиг розгледіти його перетворення, як зі штанів за землю вискочив вовк із подертим вухом.
Звір помчав до гущавини. Свиснула білопера стріла, чиркнула його по боку, вовк вискнув і помчав швидше. Друга стріла влучила в стовбур дерева, за котрим він зник. Вишняк хутко скидав із себе одяг.
— Енею! Щезнику! За мною по сліду крові!
Гнат кинув шаблі та заходився роздягатися.
— Варган і Малюк — на чатах!
Марко, уже без одягу, чиркнув по долоні ножем і провів кров'ю по губах, перетворився на худого світлого вовка та дременув до лісу.
Северин забарився, геть збитий з пантелику. Чи Савка у безпеці? Чи Кремінь становить для них загрозу? Хто з них бреше?
Гнат часу на сумніви не витрачав. Перед перетворенням він повернувся у бік Пилипа, що наближався з луком у руках, та прокричав:
— Щоб тобі повилазило, клятий юда!
І великий темно-сірий вовк помчав у ліс.
Северин від адреналіну не відчував холоду жовтневої ночі. Обережно сховав потаємного гаманця з таляром між інших речей, кинув промовистий погляд на Пилипа та розрізав пальця.
— Я — вовк.
Запах чужої крові ударив по ніздрях, наче то був запах свіжої випічки.
Пахне солодко.
Тепер він був хижаком, який переслідував здобич.
Серед симфонії лісних шерехів окремо чулися вовки, що бігли крізь хащу, а серед букету лісових запахів аромат крові був найяскравішим. Запах дражнив, кликав, манив... Швидше!