— Синку, — лагідно сказала бабуся. — Ти б краще відпочивав. Нам з тобою лише радість. Набирайся сил, відсипайся, їж фрукти. Ти ж у своїх рідних!
— Ага, — підтвердила Нійолє. — І ми всі будемо за тобою доглядати.
— Цього ще не вистачало! — огризнувся я. — Краще скажіть, що я можу зробити?
— Ну, якщо ти такий упертий, буду тебе завантажувати дорученнями! — сказала бабуся. — Ось перше: сходи-но в БРТ до тітки Софії і віднеси ось це…
Бабуся наклала вареників у полумисок і додала:
— Мені вже не так легко туди дістатися. Та й час полоти буряки. А як повернешся, допоможеш на городі. Ось і буде тобі робота! Згоден?
Я, правду кажучи, був спантеличений: куди вона мене посилає? І запитав:
— А що таке БРТ? І де воно?
— Не воно, а він, — пояснила бабуся. — БРТ — це Будинок Родинного Типу. Але ми вже звикли називати його БРТ. Це там, унизу, ближче до лісу. Номер 17.
— Там, де живе Айрес? — уточнив я.
— Ага, — сказала Нійолє і почала загинати пальці. — І Айрес, і Мишко, і Стасик, і Ліза, і Віка, і Артур, і Євген. А ще — Яків Степанович, Софія Михайлівна і кіт Пірат.
Пальці на обох руках закінчилися, а вона все продовжувала називати на імена всю живність, яка, певно, водилася в тому БРТ.
Я зрозумів, що йти доведеться у велике господарство. І охоче взяв клунок з варениками. А ще бабуся дала мені трилітровий слоїк меду.
Відверто кажучи, я був страшенно радий, що у мене з’явився привід побачити Айрес.
Мала дзиґа Нійолє, звісно, ув'язалася зі мною. Але цього разу я нічого не сказав — нехай собі…
БРТ і його мешканці
Зійшовши вниз, я одразу помітив доволі веселеньке обійстя. Навіть здивувався, що раніше не звертав на нього уваги. Певно, ходив не тими стежками.
Паркан було розмальовано різними фарбами — зеленою, жовтою, синьою, червоною. Причому якась частина була пофарбована рівно і охайно. А якась — так, ніби її квацяли хвостом мавпи.
— Оце ми з Лізою фарбували, — сказала Нійолє, вказуючи на жовту частину паркану — саме ту, що… «хвостом мавпи». — Правда ж, гарно?
Щоб не сперечатись, я кивнув.
— А ось там малювали Айрес із Мишком. А синім — Віка і Артур. Бачиш, вони навіть траву пофарбували?
Справді, вся трава під синьою частиною паркану теж була синьою.
За цим калейдоскопічним парканом виднівся будинок. Був він дивної конструкції — до одноповерхової звичайної хати приліпився досить охайний двоповерховий котедж із дерев'яними сходами, що вели нагору. Рами на вікнах теж було розфарбовано, а стіни — вкриті малюнками. Судячи з них, я зрозумів, що до тих малюнків теж приклали руки всі дітлахи по черзі. Були тут і літаки, і пароплави, і зайці, і ляльки, і квіти. А на розі хати — з обох боків — вабила око старанно вимальована єгипетська піраміда. На її верхівці чомусь «росла» зелена ялинка.
А на досить великому і гарно впорядкованому обійсті була купа цікавих речей. Посеред городу стояв дерев'яний лелека на довгій ніжці. З пеньків, що стирчали на місці спиляних дерев, вирізьблено жабок. Серед віття вишневих і абрикосових дерев «літали» зроблені з розфарбованих пластикових пляшок бджоли. А з густої трави стирчали яскраві капелюхи гігантських мухоморів. Я навіть не одразу здогадався, що це були звичайні перевернуті старі тазики!
На подвір'ї кипіла робота. Повновида жінка в пістрявому сарафані розвішувала в садку білизну, дістаючи її з неймовірного за розміром плетеного кошика. їй допомагали хлопчик років восьми і дівчинка, ровесниця Нійолє. Причому хлопчик був чорношкірий!
— Це Мишко, — помітивши моє здивування, пояснила Нійолє. — Африканець!
Я вже нічому не дивувався. Африканець — то африканець…
Отже, дівчинка і хлопчик допомагали розвішувати білизну. Інша парочка — білявий хлопчина і дівчинка — поливала город із довгого зеленого шланга, вириваючи його одне в одного з рук і створюючи довкола себе фонтан бризок. Причому ця дівчинка була точною копією тієї, що розвішувала білизну.
— Ага, — помітивши мій здивований погляд, підтвердила Нійолє, киваючи на обох дівчаток. — Ліза і Віка — близнючки. А той хлопець — Стасик. Ще є два старших брати — Артур і Євген. Артур тепер служить у війську. А Євген працює на комбайні. У нього вже своя родина.
Я кивнув. Але мій погляд був прикутий до іншого кінця двору. Туди, де був гараж. Там стояв мопед Айрес. Отже, вона теж була вдома.
Щойно я про це подумав, як побачив її. Дівчина сиділа під колесом свого «дирчика» і щось там прикручувала гайковим ключем. Обличчя її було замурзане мастилом, на руках — рукавиці, волосся підібране під бандану.