Але той і сам уже зрозумів. Обережно, двома пальчиками, він бере цукерку, ніби отруйну змію.
— О, як приємно отримати від вас дарунок, я безмежно вдячний! — з неперадаваною усмішкою промовляє Артур. — Я збережу її на згадку!
Давидо мовчить. Йому кортить приструнити цього малого нахабу, але ж, на перший погляд, все ніби пристойно…
— Я маю подарунок і для вас, мадам, — нарешті звертається він до бабусі, щоб помститися в інший спосіб.
Бабусенька готова до будь-яких несподіванок.
— Знаєте, пане Давидо, це дуже приємно, що ви уважні до нас, але мені особисто нічого не треба. Я хочу провести цей вечір разом із моїм онуком. І все! Тому скоротіть час вашого перебування в нашому товаристві, бо тут ви гість небажаний.
Ввічливо й відверто бабуся виставляє нав'язливого відвідувача.
Проте зробити це не так просто, бо він не зважає на бабусину ущипливість і знову порпається у своїх кишенях доти, доки не знаходить те, що шукав.
— Ну, нарешті! — він полегшено зітхає, витягуючи вчетверо складений папір. — Оскільки поштар приходить до вас не частіше одного разу на тиждень, я вирішив сам привезти документ, щоб ви на нього недовго чекали. Чим швидше дізнаєтеся його зміст, тим краще буде для вас, — з напускною доброзичливістю говорить він.
Давидо подає папір бабусеньці, і вона, навісивши на носа окуляри, розгортає його.
— Цей документ засвідчує, що ваша угода про купівлю будинку недійсна, бо ви не внесли своєчасно решту грошей, — продовжує він. — Документ складено в канцелярії управителя.
Бабуся читає написане і її обличчя стає все похмурішим.
— Управитель сам займається цією справою, щоб вона не затяглася, — додає гість.
Навіть не читаючи документ, Артур розуміє: справи погані. Він з таким гнівом дивиться на пана Давидо, що той мав би крізь землю провалитися від сорому, якби не був таким самовпевненим. А гість поглядає на Артура очима ласкавої змії.
— Цей документ засвідчує, що ваше право на користування будинком припиняється через два дні. Через три дні дім належатиме мені, в чому ви можете пересвідчитися, прочитавши цей документ. Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, чому я прийшов без запрошення… Мені хочеться почати обживати цей будинок… поступово…
Давидо пишається своєю хитромудрістю і не відчуває жодних докорів сумління.
— Не турбуйтеся, я не буду виганяти вас так, як ви мене. Я дам вам трохи часу, щоб зібрати свої речі.
Бабуся готова до найгіршого.
— Даю вам сорок вісім годин, — холодно кидає Давидо. — А поки що почувайтесь у моєму будинку… як у своєму, — з єхидною посмішкою додає він.
Якби Артур міг стріляти поглядом, цей незваний гість став би схожий на решето.
А бабусенька спокійна. Вона дочитала папір до кінця і замислено сказала:
— Бачите, тут є одна заковика…
Давидо здригається, бо явно не готовий до такого розвитку подій.
— Заковика? Яка?
— Ваш приятель так поспішав догодити вам, що забув про одну деталь.
Тепер уже Давидо захвилювався. Адже відомо: навіть піщинка, потрапивши в запущений механізм угоди, може зупинити його роботу, навіть зірвати.
— Ну і що це за заковика?
— Управитель забув… підписати документ.
І бабусенька повертає гостю папір. Давидо дивиться на нього, як баран на нові ворота. Сказати йому нічого і він тільки хапає ротом повітря, як сом, викинутий хвилею на берег.
Артурові хочеться переможно закричати, але він стримується. Занадто багато честі для цього мерзенного чоловіка. Достатньо йому і зневаги. Бабусенька складає аркуш учетверо, як він був складений раніше, і повертає його панові Дави до.
— Отже, це ви в мене в гостях! Зважаючи на вашу нечувану нетактовність, я даю вам десять секунд на те, щоб ви залишили мій дім. Бо викличу поліцію!
Давидо силкується щось відповісти, але йому бракує слів. Артур бере слухавку.
— Ви вмієте рахувати до десяти? — чемно запитує він.
— Ви… ви ще пошкодуєте, що так нахабно поводитеся! Я вам цього не подарую! — кидає Давидо.
Розвернувшись на підборах, він виходить і так сильно гримає дверима, що його передбачення збувається: дзвін, який висів при вході, падає йому на голову.
Намагаючись уникнути удару дзвона, Давидо врізається в дерев'яну колону і з диким криком відскакує від неї, біжить до сходів, але не втримується на них і скочується вниз, на доріжку, посипану дрібним гравієм.
Охкаючи і чортихаючись, він підводиться, розтирає забиті боки, якось добирається до свого автомобіля і сідає за кермо. Машина різко зривається з місця і зникає у клубках куряви.
Небо рудіє. Сонце поволі ховається за вершину гори — ну прямо як на малюнку, який — уже вкотре! — розглядає Артур. Художник зобразив вечір в африканській савані так майстерно, що хлопчикові здається: він пашить спекою африканського дня, який добігає кінця.