Бабусенька примудряється затриматися на самому порозі і вибачливим тоном промовляє:
— Мені незручно… Не знаю, як вам віддячити…
Тут тоненька, як тріска, мадам Розенберг підходить до не обійденої формами бабусеньки, хапає її за плечі і, скільки стає сил, струшує:
— Ви ж чудово розумієте, що допомогти вам у такій важливій і смачній справі — для мене задоволення. Кажу ж вам, краще поспішить сховати коробку.
І обидві пані обмінюються змовницькими усмішками. Їм обом уже за шістдесят, тому спільну мову вони легко знаходять.
— Гаразд, бувайте! — каже власниця лавки. — Чекаю вас завтра. Ви мені розкажете все, до останньої дрібниці!
Усміхнувшись, бабусенька на знак згоди киває головою.
— Обов'язково! До завтра!
— До завтра! — відповідає мадам Розенберг і прямує до свого спостережного пункту при вікні.
Бабусина машина стоїть неподалік з протилежного боку вулиці. Вона підходить до неї, відчиняє багажник, кладе таємничу коробку, прикриваючи її якимось лахміттям.
— Ох, як це зворушливо! — захоплено вигукує мадам Розенберг.
Коли бабусенька повертається до супермаркету, Артур уже все викладає на стрічку транспортера. Йому подобається складати потяг із пакунків: макарони їдуть за зубною пастою, цукор — за яблучним шампунем.
Бабусенька з острахом позирає на касирку: чи не почне та сваритися за дивовижні конструкції онука, що заважають швидко рахувати?
Касирка, молоденька жіночка у блакитному фірмовому халатику, упіймала її погляд і підморгнула. Покупців нема. І вона може підіграти хлопчикові.
Із візочка дістається пакуночок пласти-кових соломинок для коктейлю.
— Знайшов такі, як хотів? — поцікавилася бабуся.
— Так, так, — відповідає Артур, захопившись процесом викладання покупок.
Бабуся помічає ще один пакунок соломинок.
— Здається, ти не зрозумів, що я написала у списку…
— Я все зрозумів і все придбав! А ти встигла все зробити, що запланувала?
Бабуся раптом знітилася. Дурити дитину дуже важко.
— Гм… так… Утім ні. Розумієш… Це ще не готове. Певно, наступного тижня, — мимрить вона, нервово заштовхуючи в пакет пакунки пластикових соломинок.
Рознервована бабусенька (їй же довелося збрехати!) спочатку не помітила, скільки тих соломинок накупив онук, і спохопилася тільки тоді, коли довелося вкладати в пакет шостий пакунок.
— Артуре! Навіщо тобі стільки?
— Але ж ти сама дозволила придбати скільки захочу. Хіба ні?
— Так, звичайно. Але на таку кількість я не розраховувала, — бурмоче вона.
Навантажені покупками, Артур з бабусею ідуть до машини. Додому стареньке «шевроле» мчить, як кінь на перегонах. Йому хочеться швидше повернутись.
Стомлена машина під'їздить до будинку і зупиняється біля кухонного вікна. Так буде легше перекладати харчі в холодильник.
Артур виймає з машини пакети і складає їх на підвіконня.
Звичайно наш герой полюбляє допомагати бабусі розвантажувати покупки, але сьогодні він хоче швидше завершити цю роботу, щоб зайнятися своїм планом.
Бабусенька відчуває нетерпіння онука і відпускає його:
— Досить, моє золотце, я вже сама упораюсь. А ти йди побався, доки не стемніло.
Артура не треба умовляти. Він хапає свої соломинки і з гавкотом біжить у сад. Ні, гавкає, звичайно, не Артур, а Альфред, бо поділяє радість свого господаря і мчить за ним услід.
Бабусенька задоволена, що внук і пес так швидко зникли. Тепер вона без сторонніх очей витягне свою таємничу коробку і спокійно заховає її в будинку.
Ускочивши в сарай, Артур одразу вмикає довгу люмінісцентну лампу; лампа блимає, потріскує і рівно освітлює просторе приміщення.
Хлопчик виконує обряд, ним же і запроваджений: хапає стрілу, що стримить у стіні біля дверей, і цілиться нею в найвіддаленіший кінець сараю. Стріла летить прямо в ціль — попадає в «яблучко» намальованої мішені.
— Йєс! — вигукує Артур, вимахуючи руками на знак перемоги.
І прямує до верстата, заваленого неймовірно потрібним робочим мотлохом.
Більшу частину верстата займають розрізані вздовж стеблини бамбука, в кожній половинці яких зроблено безліч дірочок.
Артур радісно висипає на верстат пакуночки із соломинками для коктейлю. Вони різного кольору, різної довжини і товщини. Артур ніяк не наважиться, який пакунок розкрити першим: зараз він схожий на хірурга, який вибирає скальпель для операції.
Нарешті вибір зроблено. Хлопчик витягує соломинку і намагається проштовхнути її в дірочку на бамбуці. Але та занадто вузенька. Тоді Артур дістає швейцарського складаного ножичка з багатьма лезами і розширює дірочку. Тепер соломинка добре припасована!