Громоподібний сміх, що скидався на гуркіт падаючого каміння під час зсуву, розбудив Арчибальда. Старенький спав у кріслі посеред вітальні. Нагадаємо, що вночі йому поспати не вдалося. Та і як він міг заснути, дізнавшись, що його внук зник назавжди в гущавині саду?
Як тільки тривожна звістка дійшла до Арчибальда, він дістав із полиць усі книжки, в яких розповідалось про мініпутський світ, і почав їх гортати, намагаючись знайти хоча б крихітну зачіпку, яка б дала змогу сподіватися на порятунок онука. До другої години ночі Маргарита через кожні півгодини приносила йому свіжозварену каву. Але потім поважна пані знесилилася і ледве додибала до ліжка, щоб знеможено впасти. Арчибальд тримався стійко і вперто перегортав сторінки, намагаючись не втратити анінайменшого шансу знайти щось таке, що допомогло б йому визволити онука. Та пошуки були марні, втома зморила його, і він, не дочекавшись півнячого погуку, задрімав. Дідусь так стомився, що за хвилину вже спав, як після маку. І ніхто і ніщо не могло його пробудити. Окрім, звичайно, жахливого реготу Упиря, який і мертвого підняв би з домовини. Втім, Упир жадав відправити на той світ усіх живих.
Арчибальд підскочив, як білка в дуплі, і тричі оббіг навколо крісла, доки нарешті отямився: він же в себе вдома. Струсивши із себе залишки сну, він зупинився і примружився, намагаючись зрозуміти, звідки лунає той нелюдський крик. (Цікаво, коли ми хочемо щось краще почути, ми примружуємо очі. Певно, є який таємничий зв'язок, що поєднує слух і зір).
Отже, прислухавшись і примружившись, Арчибальд сам себе спитав: що за жертва в таку рань гине в нелюдських муках? Послухавши трохи, він констатував, що навіть свиня, яку коле колій, верещить значно мелодійніше. А жахливе ревіння, від якого кров холоне в жилах, долинає ззовні і складається із нерівномірного громового гуркоту. І той гуркіт такий могутній, що дрижать стіни і на підлогу падає рамочка, під склом якої — сімейне фото. Тепер воно лежить на підлозі, засипане розбитим склом. Дідусь піднімає фото — з нього, радісно усміхаючись, дивляться він сам, Маргарита й Артур. Арчибальд пригадує, як ще зовсім нещодавно всі були разом і безтурботно насолоджувалися сонечком, щедро дарованим теплом, забуваючи, що в природи напоготові завжди є хмари… Обличчя на фото променяться щастям і радістю — побачивши їх, будь-яке лихо мусить утікати, налягаючи на ноги. Та нещастя вміє бути терплячим і має могутнього союзника — час. На жаль, час завжди намагається обіграти щастя і почати нову партію за правилами нещастя. Час розлучає людей, від нього жовтіють і тьмяніють фото, а на обличчях він залишає мітки.
Непрохана сльоза поволі сповзла по щоці Арчибальда. Як же йому хотілося повернути час, що втік, як пісок між пальцями, той час, коли щастя жило в кожному куточку його дому! Та час схожий на сон: його неможливо ні впіймати, ні зупинити…
Тяжко зітхнувши, Арчибальд ставить фото на шафу. Громоподібні звуки стихли, їм на зміну прийшли інші, такі ж загадкові. Нові звуки лунали з двору, точніше, з майданчика перед ґанком. Вони настільки дивовижні, що неможливо відразу зрозуміти, чи виходять із якогось механізму, чи з живої істоти. Вони нагадують переривисте дихання забіганого пса, свист повітря із проколотої автомобільної шини і чхання викидної труби одночасно. Хоча, можливо, йдеться лиш про пса, що чхає від викидних газів із автомобіля з проколотою шиною…
Щоб з'ясувати, в чому річ, Арчибальд відчинив ухідні двері і побачив, як стежкою до ґанку йде Франсуа-Арман. Артурів батько перебував у безтямному стані і, певно, тому пихкав, як задиханий пес, димів, мов радіатор, і спотикався, ніби авто на трьох колесах. Тобто Арчибальд не помилився у своїх припущеннях.
Не дійшовши до ґанку, Арман знесилено впав на лавку біля веранди. Знетямлений вигляд зятів не полишив дідуся байдужим. Його охопила тривога, бо ж Франсуа-Арман навіть після партії в крикет із командою слонів був би в ліпшому стані.
— Та що за чортівня! Що з вами сталося, дорогий Армане? питав дідусь, з пересторогою беручи зятя за плече.
Бідолашний тряс головою, ніби наперед згодний із будь-якою відповіддю Арчибальда. Хоча той питав його, а не відповідав на запитання…
— Так… Саме такі — несподівано вигукнув Франсуа-Арман, все ще не отямившись від жахливого видіння.