Секретарка принесла тацю з кавою і порцеляновими чашками. Ріццолі стримувала своє нетерпіння, поки та розливала каву, додаючи вершки і цукор. Нарешті секретарка вийшла і зачинила за собою двері.
Конвей поставив чашку, з якої так і не пив. Насправді кави йому не хотілося, і тепер, коли вони покінчили з церемоніями, він перейшов до суті.
— Дякую вам, що приїхали, — сказав він Ріццолі.
— Навряд чи я мала вибір.
У відповідь на її прямоту він посміхнувся. Конвей дотримувався всіх соціальних ритуалів, обмінюючись із людьми потисками рук і виявляючи гостинність. Однак Ріццолі підозрювала, що сенатор — подібно до більшості корінних мешканців Нової Англії — цінував відвертість так само, як вона.
— Отже, до справи? — запитав він.
Вона теж поставила чашку на столик.
— Саме цього я б хотіла.
Дін підвівся і пройшов до письмового столу, приніс звідти велику пухку теку, вийняв фотографію і поклав перед Ріццолі на журнальний столик.
— 25 червня 1999 року, — сказав він.
Вона подивилася на бородатого чоловіка, який сидів, прихилившись до вибіленої стіни, забризканої кров’ю, і витягнувши перед собою босі ноги. Він був одягнений у темні штани і білу пошматовану сорочку. На коліні стояли чашка і блюдечко.
Ріццолі ще розмірковувала, поспіхом намагаючись осмислити побачене, а Дін уже поклав на стіл інше фото.
— 15 липня 1999 року.
Жертвою знову виявився чоловік, але цього разу чисто виголений. Він теж помер, сидячи спиною до залитої кров’ю стіни.
Дін показав іще одну фотографію — третього чоловіка. Але цього разу тіло виявилося роздутим. Черево розпирало від газів.
— 12 вересня цього ж року, — сказав він.
Ріццолі була ошелешена цією галереєю мерців, акуратно розкладених на поверхні столика з вишневого дерева. Ці свідчення про звірства здавалися разюче невідповідними до делікатного дзенькоту чашок і ложок. Дін і Конвей мовчки чекали. Вона передивилася фото по черзі, примушуючи себе розпізнати унікальні для кожного випадку деталі. Однак усі вони були варіаціями однієї теми, яку вона вже бачила в будинках Їґерів і Гентів. Мовчазний свідок. Подоланий і присилуваний дивитися на невимовне.
— А жінки? — запитала вона. — Мали бути тіла жінок.
Дін кивнув.
— Лише в одному випадку вдалося точно встановити особу. Це була дружина чоловіка номер три. Її знайшли напівзакопаною в лісі приблизно за тиждень після того, як було зроблено це фото.
— Як її убили?
— Задушили.
— Посмертне сексуальне насильство?
— На останках знайшли свіжу сперму.
Ріццолі глибоко вдихнула, а потім тихо запитала:
— А інші дві жінки?
— Зважаючи на те, що процес розпаду встиг зайти далеко, точно встановити їхні особи не вдалося.
— Однак тіла було знайдено?
— Так.
— Чому ж ви не змогли ідентифікувати їх?
— Бо в нас там було більше, ніж два тіла. Набагато більше.
Ріццолі підвела погляд і піймала себе на тому, що дивиться просто у вічі агентові Діну. Мабуть, він спостерігав за нею протягом усього цього часу, очікуючи на її здивовану реакцію. У відповідь на мовчазне запитання він передав їй три досьє.
Вона відкрила перше і знайшла протокол розтину одного з убитих. За звичкою перескочила на останню сторінку і прочитала висновок:
«Причина смерті — великий крововилив унаслідок однієї різаної рани, яка цілком розітнула ліву сонну артерію і ліву яремну вену».
«Домінант, — подумала вона. — Його робота».
Ріццолі прибирала аркуші на місце, і раптом звернула увагу на першу сторінку протоколу. І спинилася на деталі, яку не помітила була у своєму бажанні якомога швидше прочитати висновок.
Вона побачила ці слова у другому абзаці:
«Аутопсію проведено 16 липня 1999 року о 22.15 у пересувному пункті медичної допомоги, розташованому у Джяковіці, Косово».
Ріццолі взяла два інші досьє і одразу ж знайшла місця проведення аутопсії: «Печ, Косово», «Джяковіця, Косово».
— Розтини проводилися в польових умовах, — повідомив Дін. — Інколи з мінімумом обладнання. Намети й ліхтарі, відсутність водопровідної води. І було стільки тіл, що ми не давали собі з ними ради.
— Розслідування воєнних злочинів, — промовила Ріццолі.
— Я був у першій команді ФБР, яка прибула у червні 1999 року, — підтвердив він. — Ми приїхали за запитом Міжнародного трибуналу з питань колишньої Югославії. На це перше завдання відправили шістдесят п’ять осіб. Наша робота полягала в тому, щоб знайти і зберегти свідчення про один із наймасштабніших злочинів в історії. Ми проводили балістичну експертизу на місцях масових розстрілів. Ексгумували тіла понад сотні албанських жертв і, мабуть, пропустили ще декілька сотень, яких не змогли знайти. І протягом усього цього часу вбивства не припинялися.