— Убивства з метою помсти, — сказав Конвей. — Цілком очікувані з огляду на обставини цієї війни. Або взагалі будь-якої війни. Ми з агентом Діном обоє колись служили в морській піхоті. Я — у В’єтнамі, а агент Дін брав участь у «Бурі в пустелі». Ми бачили речі, яких досі не маємо сил обговорювати. Речі, які змушували нас замислитися, чому ми, люди, вважаємо себе кращими за тварин. Під час війни серби нищили албанців, а після війни — Армія визволення Косова убивала мирних сербів. В обох сторін руки по лікоть у крові.
— Спочатку ми подумали, що й ці вбивства такі самі, — промовив Дін, показуючи на фото на журнальному столику. — Повоєнна помста. Наша місія полягала не в боротьбі з беззаконням. Трибунал запросив нас лише опрацювати докази воєнних злочинів. А такі вбивства до нашої сфери не входили.
— Однак ви все одно їх розслідували, — зазначила Ріццолі й поглянула на реквізити ФБР на протоколі аутопсії. — Чому?
— Бо я тоді зрозумів, про що йдеться, — сказав Дін. — Ці вбивства скоювалися не на етнічному ґрунті. Двоє чоловіків були албанці, один серб. Однак було дещо спільне. Усі ці чоловіки мали молодих дружин. Вродливих жінок. І їх викрали. На момент третього убивства я знав почерк убивці. Знав, з чим ми маємо справу. Однак ці справи підпадали під місцеву юрисдикцію, а Трибунал, який нас туди направив, не міг у це втручатися.
— І що було зроблено? — запитала Ріццолі.
— Коротко? Нічого. Жодних арештів, адже не було підозрюваних.
— Звісно, велося слідство, — докинув Конвей, — але уявіть ситуацію, детективе. Тисячі загиблих на війні людей. Понад сто п’ятдесят масових поховань. Іноземні миротворці, які намагаються тримати ситуацію під контролем. Озброєні бандити, які блукають по розбитих бомбами селищах, шукаючи свіжої крові. І цивільні, в яких не згасає давня ненависть. Справжній Дикий Захід з перестрілками, які спалахували через наркотики, сімейну ворожнечу або особисту помсту. І майже завжди відповідальність покладали на міжетнічні стосунки. Як можна було відрізнити одне вбивство від іншого, якщо їх було так багато?
— Для серійного убивці — просто рай на землі, — підсумував Дін.
22
Ріццолі поглянула на Діна. Її не здивувала інформація про його воєнну службу — це вона вже й так встигла збагнути з його витримки і впевненості. Він явно бував у місцях бойових дій і знав сценарій, який завжди розігрують переможці на війні: приниження ворога, захоплення трофеїв…
— Наш убивця був у Косово, — сказала вона.
— Якраз таке місце, де в нього справи йшли просто прекрасно, — сказав Конвей. — Де насильницька смерть нікого не дивує. Убивця може прийти в таке місце, зробити що завгодно й піти собі — і ніхто навіть не помітить його. Немає способу дізнатися, скільки таких убивств могли здатися наслідком війни.
— Отже, можна припустити, що це імміґрант, — сказала Ріццолі. — Біженець, який недавно виїхав із Косово.
— Така версія існує, — сказав Дін.
— Версія, про яку ви знали від самого початку.
— Так, — без вагань відповів він.
— Ви приховували надзвичайно важливу інформацію і спостерігали за тим, як тупі копи натикаються на стіни, бігаючи із зав’язаними очима.
— Я дозволив вам дійти власних висновків.
— Так, але без повної картини. Це допомогло б нам, — сказала вона, показавши на фото.
Дін і Конвей перезирнулися і Конвей сказав:
— Боюся, це навіть не все, чого ви не знали.
— Не все?
Дін видобув із великої теки ще одне фото з місця злочину. Ріццолі думала, що готова до чого завгодно, але четверта фотографія пройняла її до кісток. Вона побачила молодого білявого чоловіка з ріденькою борідкою. Він був радше сухорлявим, аніж м’язистим. На кістлявому тілі виднілися ребра, плечі виступали вперед, наче білі шарніри. Ріццолі явно бачила вираз обличчя юнака: м’язи застигли маскою жаху.
— Цю жертву знайшли 29 жовтня минулого року, — пояснив Дін. — Тіла дружини виявити не вдалося.
Ріццолі ковтнула і відвела погляд від обличчя жертви.
— Знову Косово?
— Ні. Фейєтвіль, Північна Каліфорнія.
Ошелешена Ріццолі поглянула на нього. Витримала його погляд. Щоки їй заливав рум’янець гніву.