— У таку погоду краще триматися на землі, — сказала вона.
Він здивовано й весело поглянув на неї.
— Я думав, ви нічого не боїтеся.
— Звідки таке враження?
— Від вас. Ви самі дуже багато працювали над тим, щоб воно склалося. Ніколи не знімаєте обладунків.
— Знову лізете мені в голову? Ви весь час намагаєтеся.
— Звичка. Я цим займався під час «Війни в затоці». Психологічні ігри.
— Я не ворог, розумієте?
— Я ніколи і не вважав вас ворогом, Джейн.
Вона поглянула на нього і, як завжди, мимоволі замилувалася бездоганною лінією його профілю.
— Однак ви не довіряли мені.
— Тоді я вас не знав.
— Отже, ви змінили думку?
— Як ви гадаєте, чому я запросив вас у Вашинґтон?
— Не знаю, — сказала вона й відчайдушно розсміялася. — Бо сумували за мною і дуже хотіли знову побачити?
Ріццолі почервоніла, коли він промовчав. Раптом вона здалася собі дурною і нав’язливою. Саме ці риси вона зневажала в інших жінках. Подивилася у вікно, уникаючи його погляду. В голові ще бринів звук власного голосу і ці ідіотські слова.
Машини попереду нарешті почали рухатися. Шини збурювали воду в глибоких калюжах.
— Взагалі-то я справді хотів вас побачити.
— Он як?
Вона промовила ці слова спокійно, бо один раз уже осоромилася і не хотіла повторювати цієї помилки.
— Я говорив Маркетту, що це розслідування не для вас. Я помилявся і хотів вибачитися.
— З якої нагоди ви змінили думку?
— Не було якоїсь особливої нагоди. Просто… Я дивився, як ви працюєте день за днем. Яка ви зосереджена. Як ви прагнете все чинити правильно. А потім дізнався, з чим ви мали справу минулого літа, — м’яко додав він. — Деталі, яких я не знав.
— І ви подумали: «Вау! З нею таке сталося, а вона все одно здатна працювати!»
— Гадаєте, мені вас шкода?
— Не надто приємно чути: «Погляньте на її досягнення — їй це вдалося попри все, з чим вона має боротися». Ну, дайте мені медаль для копів, які ледь не звихнулися. Як на Олімпійських іграх для людей з інвалідністю.
Він втомлено зітхнув.
— Ви завжди в кожному доброму слові шукаєте прихований сенс? Джейн, інколи люди хочуть сказати саме те, що кажуть.
— Гадаю, ви розумієте, що я маю підстави дуже скептично ставитися до всіх ваших слів.
— Ви все ще думаєте, що в мене приховані мотиви?
— Я ні в чому не можу бути певна.
— Але неодмінно мають бути приховані мотиви. Адже сказати від щирого серця щось хороше я вам не можу.
— Я почула ваші слова.
— Ви почули, але насправді не вірите. — Він зупинився на червоне світло і поглянув на неї. — Звідки весь цей скепсис? Невже так важко бути Джейн Ріццолі?
— Краще не будемо про це, — втомлено засміялася вона.
— Складно бути жінкою-копом?
— Самі здогадайтеся.
— Здається, колеги поважають вас.
— Є декілька яскравих винятків.
— Вони завжди є.
Спалахнуло зелене світло, і він знову поглянув на дорогу.
— Така вже суть цієї роботи, — сказала вона. — Увесь цей тестостерон.
— Тоді чому ви її обрали?
— Бо в школі на уроках домогосподарства в мене геть нічого не виходило.
Обоє розсміялися. Перший щирий сміх, який між ними пролунав.
— Насправді я хотіла бути копом з дванадцяти років.
— Чому?
— Копів усі поважають. Принаймні так здається дитині. Я хотіла посвідчення і зброю. Це речі, які змушували б людей звертати на мене увагу. Я не хотіла нидіти в якомусь офісі, мов сіра миша. Там я перетворилася б на невидимку. Коли тебе ніхто не чує і не бачить — це те саме, що живцем себе поховати. — Вона поставила лікоть на дверцята і похилила голову. — А зараз непогано було б стати непомітною.
«Принаймні Хірург не знав би мого імені».
— Ви так кажете, наче шкодуєте про свій вибір.
Вона подумала про довгі безсонні ночі на кофеїні й адреналіні. Про зіткнення з найжорстокішими вчинками, на які здатні люди щодо собі подібних. Про Чоловіка-з-літака. Його справа лежала в неї на столі вічним нагадуванням про те, що люди смертні. І той чоловік, і сама вона. «У нас є мрії, — подумала Ріццолі, — і часом вони ведуть нас до того, чого ми й уявити не могли. Будинок на відлюдді й підвал, просякнутий запахом крові… Падіння з неба, без парашута, коли кінцівки теліпаються у потоках вітру… Але це наші мрії. І ми йдемо за ними».
— Ні, я не шкодую, — сказала нарешті вона. — Це моя робота. Те, що для мене важливо. Те, що мене бісить. Так, маю визнати, у цій роботі багато злості. Я не можу спокійно стояти й дивитися на тіло жертви, в мене просто планка падає. Я починаю їх захищати тоді, коли мені не байдуже до їхньої смерті. Можливо, коли зникне моя злість, треба буде мені полишити цю роботу.