Вони дрімали. За вікном повільно згасав день. Коли Ріццолі прокинулася, лише м’яке сутінкове світло падало на чоловіка, який лежав поруч. Який навіть тепер залишався для неї таємницею за сімома печатями. Вона скористалася його тілом, а він — її. І хоча вона знала, що має почуватися трохи винною через їхні любощі, але насправді відчувала лише втомлене задоволення.
І ще було відчуття дива.
— У тебе спакована валіза, — сказав він.
— Я хотіла сьогодні виселитися й летіти додому.
— Чому?
— Не бачила сенсу тут залишатися. — Вона простягнула руку, пестячи його тверде підборіддя. — Поки ти не з’явився.
— Я ледь наважився. Їздив навколо готелю, набираючись сміливості.
— Ти так говориш, наче боявся мене, — розсміялася вона.
— Хочеш правду? Ти неймовірна жінка.
— Невже я таке враження справляю?
— Ти енергійна. Пристрасна. Просто дивовижно, який вогонь іде від тебе. — Він погладив її стегно, і від дотику його пальців у ній знову все забриніло. — У машині ти сказала, що хотіла б бути такою, як я. А насправді, Джейн, це я хотів би бути більше схожим на тебе. Якби я мав твій запал!
— Ти говориш так, наче тут, — вона поклала руку йому на груди, — нічого не б’ється.
— Спочатку ти саме так і подумала.
Джейн замовкла. «Чоловік у сірому костюмі…»
— У тебе ж саме таке враження склалося? — наполягав він.
— Спочатку я не знала, що про тебе думати, — визнала вона. — Ти завжди здавався таким відстороненим. Мені в цьому спокої вбачалося щось нелюдське.
— Заціпеніння.
Він так тихо це промовив, що вона не знала, чи до неї він звертався. Може, сам до себе.
— Ми по-різному реагуємо на речі, з якими маємо працювати, — сказав він. — У тебе вони викликають гнів.
— Дуже часто.
— І ти кидаєшся в бійку. Стрімголов, на повній швидкості. І в житті у тебе так само, — розсміявся він. — «Важкий характер» і таке інше.
— Як ти можеш не лютитися?
— Я собі не дозволяю. Відступаю на крок, вдихаю і видихаю. Отак я з цим працюю. Складаю кожну справу, як велику мозаїку. — Він поглянув на неї. — Ось чому ти загадка для мене. Весь цей вир емоцій, який ти вкладаєш у все, що робиш… У цьому відчувається щось… Небезпечне.
— Чому?
— Бо це суперечить моїй суті. Тому, чим я намагаюся бути.
— Боїшся мого впливу?
— Це наче вогонь. Нас тягне до нього, навіть якщо ми чудово знаємо, що він спалить нас.
Вона наблизила свої губи до його.
— Трохи небезпеки — це інколи дуже збудливо, — прошепотіла вона.
Вечір перетворився на ніч. Вони разом пішли в душ, змиваючи піт одне з одного, а потім усміхалися своєму відображенню в дзеркалі, стоячи в однакових готельних халатах. Замовивши обід у номер, вони лежали в ліжку, пили вино і дивилися телевізор. Ніяких поганих новин, ніякого CNN — лише Comedy Channel. Того вечора вона хотіла опинитися за сотні тисяч миль від Воррена Гойта.
Однак навіть відстань і затишок чоловічих обіймів не зміг вигнати Гойта з її снів. Вона здригнулася і прокинулася в темряві, обливаючись потом — не від пристрасті, а від страху. Крізь своє серцебиття почула, як дзвонить телефон. Їй знадобилося кілька секунд, щоб розплести руки Діна і, перехилившись через нього, взяти зі столика слухавку.
— Ріццолі.
— Мабуть, я розбудив вас, — привітав її голос Фроста.
Вона примружилася, дивлячись на годинник.
— О п’ятій ранку? Так, гадаю це логічне припущення.
— Ви як?
— Добре. А що?
— Наскільки я знаю, ви сьогодні повертаєтеся. Але я вирішив сказати вам, перш ніж ви самі побачите…
— Що сказати?
Він відповів не одразу. У слухавці вона почула, як хтось у нього запитує щось про пакування речових доказів, і зрозуміла, що він зараз на місці злочину.
Дін поруч поворухнувся, відчувши її раптову напругу. Він сів і увімкнув світло.
— Що сталося?
— Ріццолі? — повернувся до розмови Фрост.
— Де ви?
— Я приїхав за викликом. Ситуація десять шістдесят чотири. І зараз я…
— А чому ви виїжджаєте на виклики щодо нічних крадіжок?
— Бо йдеться про вашу квартиру.
Ріццолі сиділа абсолютно непорушно, притиснувши телефон до вуха, і чула, як кров гупає в голові.
— На час вашого відрядження нагляд за будинком призупинили, — сказав Фрост. — А ваша сусідка знизу, з квартири двісті три. Міс…
— Шпіґель, — тихо сказала Ріццолі. — Руденька.
— Так. По-моєму, дуже кмітлива дівчина. Сказала, що працює барменом у «Маꥳнтіс». Словом, вона побачила скло під пожежною драбиною, коли поверталася з роботи. Глянула на ваше вікно, а воно розбите. Одразу ж зателефонувала у «911». Поліцейський, який приїхав за викликом, зрозумів, що це ваша квартира. І зателефонував мені.