А ще — останні слова, якими вони обмінялися в аеропорту. Формальне прощання на бігу під дощем. Розлучалися не коханці, а ділові партнери, кожен з яких поспішав якомога швидше поринути у власні справи. Вона звинувачувала себе — за це нове відчуження між ними і його — за те що відпустив її. Вашинґтон знову виявився містом жалів і плям на простирадлах.
Коли літак сів, вирувала нестримна злива. Ріццолі бачила, як працівники аеродрому, вдягнені в куртки з капюшонами, хлюпають по калюжах. Вона вже із жахом очікувала того, що мала робити далі: їхати до свого помешкання, в якому ніколи більше не почуватиметься безпечно, бо там побував він.
Забравши на видачі багажу свою валізу, вона вийшла і потрапила у вир дощу і вітру. Довга черга похмурих людей чекала таксі. Ріццолі оглянула низку припаркованих неподалік лімузинів і з полегшенням побачила у вікні одного з них табличку зі своїм прізвищем.
Вона постукала у віконце водія, і скло опустилося. Сьогодні водій був інший — не той чорношкірий немолодий чоловік, який відвіз її в аеропорт напередодні.
— Мем?
— Я Джейн Ріццолі.
— Вам на Клермон-стрит?
— Так.
Водій вийшов і відчинив для неї задні дверцята.
— Сідайте, будь ласка. Я покладу вашу валізу в багажник.
— Дякую.
Вона сіла в машину і втомлено зітхнула, відкинувшись на м’яке шкіряне крісло. Надворі сигналили автівки і вищали шини, але тут, у лімузині, була благословенна тиша. Коли аеропорт «Лоґан» лишився позаду і вони виїхали на бостонську швидкісну автомагістраль, вона заплющила очі.
Задзеленчав мобільний. Відігнавши втому, вона сіла і, мов у тумані, почала ритися в сумочці, гублячи на підлозі дрібні монети. На четвертому сигналі вона спромоглася знайти телефон і відповісти.
— Ріццолі.
— Це Марґарет, співробітниця сенатора Конвея. Я організовувала для вас поїздку. Я лише хочу запитати, як ви доїдете з аеропорту додому.
— Усе добре, дякую. Я зараз у лімузині.
— А… — Марґарет помовчала. — Що ж, я рада, що все владналося.
— Що саме?
— Мені залетефонував диспетчер і сказав, що ви скасували трансфер з аеропорту.
— Ні, лімузин чекав на мене. Дякую.
Вона відключилася і нахилилася вперед, щоб зібрати все, що попадало на підлогу. Ручка закотилася аж під водійське сидіння. Тягнучись і намацуючи її на підлозі, Ріццолі раптом звернула увагу на колір килимка. Темно-синій.
Вона повільно сіла.
Лімузин зараз їхав тунелем «Келлеген» під річкою Чарльз. Рух тут сповільнювався. Лімузин опинився в потоці машин, які повзли в моторошному бурштиновому світлі крізь нескінченну бетонну трубу.
«Темно-синій нейлон із антронного волокна “Дюпон”. Стандартні килимки у “кадилаках” і “лінкольнах”».
Вона сиділа абсолютно непорушно, втупивши погляд у стіну тунелю, і думала про Ґейл Їґер і поховальні процесії з лімузинів, які повільно зникали за воротами кладовища.
Про Александра і Карренну Гент, які буквально за тиждень до своєї смерті їхали з аеропорту «Лоґан».
І про Кеннета Вейта. У нього відібрали права за водіння у нетверезому стані — а він з дружиною їздив до Бостона.
«То он як він їх знаходить?»
До автівки сідає пара. У дзеркалі видно гарненьке личко жінки. Вона зручно вмощується на шкіряному кріслі, думаючи про те, що їде додому. І не здогадується, що за нею стежать. Що буквально цієї миті чоловік, обличчя якого вона лише мигцем побачила, вирішує зупинити на ній свій вибір.
Ріцоллі по цеглинках розбудовувала свою теорію, а за вікном виблискували бурштинові ліхтарі. Зручна машина, спокійна дорога, шкіряні крісла, м’які, мов людська шкіра. Безіменний чоловік за кермом. Усе для того, щоб пасажир почувався спокійно і безпечно. Пасажир нічого не знає про чоловіка за кермом, але той може знати імена пасажирів. Номер рейсу. Адресу.
Потік машин призупинився. Далеко попереду вона бачила отвір тунелю — шматочок сірого світла. Вона сиділа обличчям до вікна, бо не наважувалася поглянути на водія. Боялася, що він помітить її страх. Руки змокли від поту. Вона схопила телефон у сумочці. Діставати його не стала, лише стиснула в руці, думаючи, що, на Бога, далі робити. Водій поки що не вчинив нічого підозрілого. Нічого такого, що змусило б подумати, ніби він не той, ким хоче здаватися.