А ще я знаю, що вони бояться мене.
Звісно, їм відомо, хто я такий. Усім, хто працює у відділі спинномозкової травматології, відомо, хто я такий. І хоча зі мною поводяться так само ввічливо, як з іншими пацієнтами, я зауважую, що вони не дивляться мені в очі й торкаються мене з острахом, наче збираються взяти гарячу праску. У вестибюлі я бачу погляди санітарів, які перемовляються, позираючи на мене. З іншими пацієнтами вони говорять, розпитують про друзів і родичів, але мене ніхто ніколи про таке не питає. Ні, вони запитують, як я почуваюся і чи добре спав. Але на цьому розмова і завершується.
Водночас я знаю, що їм кортить дізнатися більше. Усім кортить дізнатися більше, усі хочуть поглянути на Хірурга, але вони бояться підходити надто близько, ніби я можу раптом підстрибнути й напасти. Тому вони мигцем позирають на мене крізь прочинені двері, але не заходять, якщо їх не кличуть до мене безпосередні обов’язки. Абеткові Дівчатка дбають про мою шкіру, органи травлення й сечовий міхур, а потім тікають, залишаючи монстра в його норі, прикутого до ліжка вагою його власного зруйнованого тіла.
Немає нічого дивного в тому, що я з нетерпінням чекаю на візити доктора О’Доннел.
Вона приходить раз на тиждень із касетним диктофоном, аркушами для записів і повним пеналом синіх кулькових ручок. А ще вона приносить свою цікавість і без сорому й страху показує її, мов червоний капюшон. Цікавість у неї суто професійна — принаймні так вона вважає. Вона підсуває стілець до мого ліжка й установлює мікрофон поруч на столику, щоб не пропустити жодного мого слова. І сидить, подавши голову вперед, ніби пропонуючи мені своє горло. Воно прекрасне. Доктор О’Доннел — природна білявка з доволі блідою шкірою, під білосніжною поверхнею якої розбігається делікатне плетиво блакитних ліній. Вона безстрашно дивиться на мене і ставить запитання.
— Ви сумуєте за Джоном Старком?
— Ви ж знаєте, що так. Я втратив брата.
— Брата? Але ви навіть не знаєте його справжнього імені.
— Поліцейські теж мене весь час про це запитують. Я не можу їм допомогти, бо справжнього імені він мені не казав.
— Однак ви листувалися з ним протягом усього цього часу.
— Імена для нас не мали значення.
— Ви достатньо добре знали один одного, щоб разом убивати.
— Лише одного разу, у Бікон-Гіллі. Гадаю, це ніби кохатися. Перший раз — це коли ви ще вчитеся довіряти один одному.
— Тобто, вбиваючи разом, ви намагалися пізнати його?
— Хіба існує надійніший спосіб?
Вона вигинає брову, немовби не впевнена, чи я говорю серйозно.
Так, я серйозно.
— Ви кажете, що він був ваш брат. Що це означає для вас?
— Між нами був зв’язок. Священний зв’язок. Так важко знайти людей, які б мене цілком розуміли.
— Можу собі уявити.
Я вмію розрізняти навіть найменші натяки на сарказм, але в її голосі й очах його, здається, немає.
— Я знаю, що мають існувати інші, схожі на мене. Питання в тому, як їх знайти. Як нам поєднатися. Кожен хоче бути зі своїми кровними братами.
— Ви говорите так, наче йдеться про якийсь окремий біологічний вид.
— Гомо сапієнс рептиліс, — жартую я.
— Прошу?
— Я читав, що в нашому мозку є дуже древня частина. Ми мали її до того, як стати людьми. Коли ми були більше схожі на рептилій. Вона контролює найпримітивніші наші функції. “Нападай або тікай”. Злягання. Агресію.
— А, ви про архіпаліум.
— Так. Це мозок, який ми мали до того, як стали людьми й почали жити цивілізовано. Він не містить ані емоцій, ані свідомості, ані моралі. Там те, що можна побачити в очах у кобри. І це та сама частина мозку, яка безпосередньо відповідає на нюхові подразники. Саме тому в рептилій такий гострий нюх.