— Я намагаюся зрозуміти, чому втрутився Дін. Бюро зазвичай начхати на те, чим ми займаємося. Вони не лізуть у наші справи, ми не ліземо в їхні, і всіх це влаштовує. Ми не просили їхньої допомоги в справі Хірурга. Упоралися власними силами, працювали із власним психологом-консультантом. Їхній відділ аналізу поведінки занадто зайнятий — вони плазують перед Голлівудом замість приділити нам бодай крихту уваги. Тоді що такого особливого в цій справі? Чим відрізняються Їґери?
— Ми не знайшли нічого, — сказав Корсак. — Жодного боргу, жодної фінансової проблеми. Жодної судової справи. Ніхто про них слова поганого не сказав би.
— Тоді чому справою зацікавилося ФБР?
Поміркувавши, Корсак сказав:
— Можливо, Їґери мали впливових друзів і ті зараз домагаються правосуддя.
— А хіба Дін не міг просто сказати нам це?
— Федерали взагалі не люблять нічого пояснювати.
Ріццолі озирнулася на будівлю. Майже настала північ, а вони так і не бачили, щоб Мора Айлс поїхала. Коли Ріццолі виходила, Айлс диктувала звіт і попрощалася коротко. Королева Покійників звертала мало уваги на живих.
«А я хіба відрізняюся? Коли я вночі лежу в ліжку, то бачу обличчя мертвих».
— Ця справа не зводиться лише до вбивства Їґерів, — сказав Корсак. — Тепер маємо ще одні рештки.
— Думаю, тепер Джої Валентайн може спокійно жити, — сказала Ріццолі. — Ми вже знаємо, звідки взялася темна волосина, — вона належала жертві, убитій раніше.
— Я не закінчив із Джої. Потрібно ще покопатися.
— Щось маєте на нього?
— Шукаю…
— Знадобиться дещо солідніше, аніж давнє звинувачення у вуаєризмі.
— Але цей Джої ненормальний. Не може нормальна людина ловити кайф від розмальовування ротів мертвим бабцям.
— Щоб убивати, мало бути ненормальним. — Ріццолі подивилася на будівлю, думаючи про Мору Айлс. — Певною мірою ми всі ненормальні.
— Так, але ми нормальні ненормальні. А Джої… Він геть збочений.
Ріццолі розсміялася. Ця розмова перетворилася на абсурд, і вона вже не намагалася знайти в ній якийсь сенс.
— Що я такого сказав?
— Усе це починає тиснути на мене. — Ріццолі обернулася до своєї машини. — Я маю повернутися додому і трохи поспати.
— На наступний огляд приїдете?
— Приїду.
Завтра ввечері Айлс разом із антропологом-криміналістом мали оглянути рештки іншої жінки. Ріццолі не бажала знову приїжджати до цього будинку жахів, але уникнути обов’язку не могла. Вона підійшла до машини й відімкнула дверцята.
— Агов, Ріццолі! — крикнув Корсак.
— Що?
— Ви вечеряли? Хочете бургер?
Будь-хто з копів міг отак запросити іншого. Розслабитися на кілька годин із гамбургером і пивом після важкого дня. У такому запрошенні не було нічого особливого чи неправильного, і все-таки Ріццолі стало незручно, бо вона відчула самотність і відчай, які крилися за цими словами. А вона не хотіла потрапити в клейку павутину поривань цього чоловіка.
— Може, якось іншим разом, — відповіла вона.
— Ага. Добре, іншим разом.
Він махнув їй рукою і пішов до своєї машини.
Удома Ріццолі виявила на автовідповідачі повідомлення від свого брата Френкі. Гортаючи пошту, вона слухала його голос і уявляла собі самовпевнену постать і агресивне обличчя.
«Привіт, Джені! Ти там? — Довга пауза. — От чорт! Слухай, я геть забув, що завтра в мами день народження. Може, купимо спільний подарунок від нас двох? Підпиши його моїм іменем також. Я тобі поштою вишлю чек, просто скажи, скільки я тобі винен. Гаразд? Бувай. А між іншим, ти як?»
Ріццолі пожбурила листи на стіл.
— Так, Френкі. Ти мені за минулий подарунок так і не віддав гроші, — пробурмотіла вона.
У будь-якому разі Френкі запізнився. Подарунок уже доставили — набір рушників персикового кольору з вишитими на них ініціалами Анджели. «Цього року Джені віддадуть належне. Хоча що від цього зміниться?» Френкі завжди мав тисячу виправдань, і мама надавала їм величезного значення. Він був сержант-інструктор на базі морської піхоти «Кемп-Пендлтон», і Анджела страшенно переймалася його безпекою, наче він у тих моторошних нетрищах Каліфорнії щодня виходив на бій із ворогом. Вона запитувала навіть, чи Френкі добре годують. «Ну звісно, мамо. У морській піхоті твоє 220-фунтове дитятко здохне з голоду». А насправді це Джейн сьогодні півдня нічого не їла. Те принизливе блювання в залі для аутопсії спорожнило її шлунок, і зараз вона була страшенно голодною.