— Та ми опитуємо всіх навколо! — розлютився Кенеді. — Виставили патрулі на дорогах, перевіряємо машини, попередили засоби масової інформації. Його фото показують по всіх місцевих телеканалах. Як я й казав, усе під контролем.
Ріццолі не відповіла. Вона знову дивилася на криваві смуги.
— Хто тут загинув? — тихо запитала вона.
Відповів Арлен:
— Анестезіолог і медсестра. Анестезіолога знайшли біля цього стола. А медсестру далі, біла дверей.
— Вони не кричали? Не кликали на допомогу?
— Навряд чи вони були здатні на бодай якісь звуки. Їм обом перерізали гортань.
Ріццолі обійшла стіл і зупинилася біля металевої підпорки, на якій висів мішечок із розчином для внутрішньовенних ін’єкцій. Трубочка і катетер валялися на підлозі в калюжі води. Під столом лежав розбитий на друзки шприц.
— Вони мали робити йому анестезію, — сказала Ріццолі.
— Його почали готувати до операції ще в пункті невідкладної допомоги, — повідомив Арлен. — Хірург оглянув, і потім його доправили просто сюди. Згідно з діагнозом, розірвався апендикс.
— А сам хірург чому не прийшов одразу? Де він був?
— Оглядав іншого пацієнта в пункті невідкладної допомоги. Піднявся сюди хвилин за десять-п’ятнадцять після того, як усе закінчилося. Пройшов у розсувні двері, побачив мертвого в’язничного охоронця біля столу для реєстрацій і одразу ж кинувся телефонувати. Сюди прибігли майже всі з відділення невідкладної допомоги, але нікому з жертв вони вже нічим не могли зарадити.
Ріццолі побачила на підлозі змазані плями й сліди. Забагато людей тут побувало, зчинивши такий хаос, що годі було розібратися.
— А чому охоронця не було поряд із в’язнем? — запитала вона.
— В операційній має бути стерильно. Сюди не можна без спеціального одягу. Мабуть, охоронцеві сказали зачекати там.
— Але хіба законодавство штату Массачусетс не вимагає, щоб в’язень весь час був у наручниках, коли його вивозять за межі в’язниці?
— Так.
— Навіть на операції, навіть під анестезією Гойтові мали прикувати до столу ногу або руку.
— Так.
— І ви знайшли наручники?
Арлен і Кенеді перезирнулися.
— Наручники лежали на підлозі під столом, — сказав Кенеді.
— Отже, він був у наручниках.
— До певного моменту…
— Навіщо їм знадобилося відпускати його?
— Може, з медичних міркувань? — припустив Арлен. — Наприклад, щоб зробити ще одне внутрішньовенне вливання? Покласти його по-іншому?
— Їм довелося б покликати охоронця, щоб відімкнути наручники, — заперечила Ріццолі. — А охоронець не міг зайти, зняти з в’язня наручники, а потім вийти, лишивши його вільним.
— Отже, охоронець втратив пильність, — сказав Кенеді. — У всіх у відділі невідкладної допомоги склалося враження, що стан Гойта вкрай тяжкий. І що він надто потерпає від болю, щоб напасти. Вони явно не очікували…
— Господи… — прошепотіла Ріццолі. — Він не втратив своїх навичок.
Вона подивилася на візок із обладнанням для анестезії та помітила, що одну із шухляд висунуто. Усередині під яскравими лампами операційної виблискували ампули з тіопенталом — анестетиком для операції. «Вони збиралися робити йому анестезію», — подумала Ріццолі. Ось він лежить на столі під крапельницею. Стогне від болю. Обличчя перекошене. Ніхто з них і гадки не має, що буде далі. Вони зайняті своєю роботою. Медсестра думає про те, які інструменти підготувати для хірурга. Анестезіолог підраховує дози, відстежуючи серцевий ритм пацієнта на моніторі. Може, вона зауважує прискорене серцебиття і думає, що це через біль. Вона не розуміє, що він готується до стрибка. До вбивства.
А потім… Що відбувається потім?
Вона подивилася на тацю з інструментами — порожню.
— Гойт убивав скальпелем? — запитала вона.
— Зброю ми не знайшли.
— Це його улюблений інструмент. Він завжди використовував скальпель…
І тут на думку Ріццолі спало таке, що дрібні волосинки на потилиці стали дибки. Вона подивилася на Арлена.
— А він не міг лишитися в цій будівлі?
— Не міг! — втрутився Кенеді.
— Він і раніше вдавав із себе лікаря. Має цілком природний вигляд серед медичних працівників. Ви обшукали територію лікарні?
— У цьому не було потреби.
— Тоді як ви можете знати, що його тут немає?
— Бо є відеозапис.
У неї пришвидшився пульс.
— На камерах спостереження видно, як він виходить?
Кенеді кивнув.
— Думаю, ви забажаєте подивитися самі.