Задзеленчав телефон. Ріццолі підхопилася. Серце калатало. Довелося кілька разів вдихнути і видихнути, перш ніж вона спромоглася взяти слухавку.
— Ріццолі? — запитав Томас Мур.
Вона не очікувала, що він зателефонує, і раптом її заскочило відчуття суму. Лише рік тому вони з Муром працювали як напарники, розслідуючи справу Хірурга. Їхні стосунки завжди були суто робочими, але вони довіряли одне одному власні життя, і це надавало їм такої близькості, яка складається в деяких людей у шлюбі. Тепер, почувши голос Мура, Ріццолі пригадала, як сумує за цим чоловіком. І якого болю завдало їй його одруження з Кетрін.
— Привіт, Муре! — сказала вона своїм звичним тоном, який не виказував цих емоцій. — Котра у вас там година?
— Близько п’ятої. Вибач, що телефоную о цій порі. Я не хотів, щоб Кетрін чула.
— Усе гаразд, я ще не спала.
Він помовчав.
— Вам теж важко заснути.
Це було не запитання, а твердження. Він знав, що їх обох мучить один і той самий привид.
— Телефонував Маркетт? — запитала вона.
— Так. Я сподівався, що за цей час…
— Ні. Він уже майже двадцять чотири години тому втік — і жодної зачіпки.
— Отже, слід вихолов.
— Власне кажучи, жодного сліду взагалі не було. Він убиває трьох людей, стає невидимкою і спокійненько виходить із лікарні — ото і все. Поліція Фічбурґа і штату опитувала всіх навколо. Розіслали патрулі. Його обличчя в усіх новинах. І жодного сліду.
— Є місце, до якого він захоче піти. Людина, до якої його тягне…
— Навколо вашого будинку вже влаштували засідку. Щойно Гойт опиниться десь поблизу, ми його схопимо.
Мур довго мовчав і нарешті промовив:
— Я не можу везти її додому. Я тримаю її тут, де вона точно в безпеці.
У його голосі чувся страх. Він боявся не за себе, а за дружину. І Ріццолі діткнули ревнощі. «Як воно — коли тебе так кохають?» — подумала вона.
— А Кетрін знає, що він утік?
— Так. Довелося їй сказати.
— І як вона це сприйняла?
— Краще, ніж я. Це вона мене заспокоює, а не навпаки.
— Муре, вона вже бачила найгірше. Вона двічі його здолала. Довела, що сильніша за нього.
— Вона думає, що сильніша. Саме за таких обставин може статися найгірше.
— Що ж, тепер у неї є ви.
«А я сама-самісінька. Так завжди було. І, мабуть, так і буде».
Напевно, Мур почув виснаження в її голосі, бо сказав:
— Мабуть, і вам страшенно важко.
— Зі мною все гаразд.
— Тоді ви краще справляєтеся, ніж я.
Вона розсміялася, різко і моторошно. Чистісінький блеф.
— Та в мене часу немає перейматися Гойтом! Купа нових справ. Ми знайшли могильник у «Стоні Брук».
— Скільки тіл?
— Дві жінки. А ще під час викрадення однієї з них убили її чоловіка. Знаєте, Муре, тут полює ще один псих. Ви ж пам’ятаєте, що коли Цукер починає давати їм прізвиська, це означає, що гірше не буває. Цього ми називаємо Домінантом.
— Чому?
— Здається, він саме від цього кайфує. Від влади. Від абсолютного контролю над людиною. Чудовисько зі своїми збоченими ритуалами…
— Схоже, минуле літо повторюється.
«Так, але цього разу ти вже не прикриваєш мій зад. У тебе змінилися пріоритети».
— І як просувається справа? — запитав Мур.
— Повільно. До розслідування залучено багато установ. Поліція міста Ньютон, а ще — вгадайте хто? Довбане Бюро!
— Та ну?
— Так. Якийсь федерал на ім’я Гебріел Дін. Каже, що він консультант, але насправді все розслідування в нього під ковпаком. Чули колись про таке?
— Ніколи. — Він помовчав. — Ріццолі, тут щось не так.
— Знаю.
— А Маркетт що сказав?
— Упав на спину, підняв лапи і вдає, ніби здох, бо в комісаріаті наказали організувати співпрацю.
— А Дін що каже?
— Та він майже не говорить! Знаєте, у нього стиль «якщо-я-тобі-розкажу-мені-доведеться-тебе вбити». — Вона помовчала, пригадуючи погляд Діна, його очі, гострі, ніби друзки блакитного скла. Так, він був із тих, хто пристрелить без жодного вагання. — Ну, хоч там як, а Воррен Гойт не є для мене проблемою номер один.