Ріццолі відкинулася на спинку стільця.
— Знайдемо цю тканину — і знайдемо вбивцю, — сказала вона.
— Так. На відміну від темно-синього килима, це унікальна тканина.
Рушники з ініціалами Анджели Ріццолі були розкинуті по журнальному столику, щоб усі гості бачили. Літери «А» і «Р» перепліталися у вигадливому орнаменті. Джейн обрала персиковий — улюблений мамин колір — і доплатила за розкішну подарункову упаковку зі стрічками абрикосового кольору і букетиком шовкових квітів. Вона замовила доставку компанією «Федерал Експрес», адже в її мами ці білі фургони з червоними й синіми літерами асоціювалися із сюрпризами і щасливими подіями.
А святкування п’ятдесят дев’ятого дня народження Анджели Ріццолі мало вважатися щасливою подією. У родині Ріццолі дням народження надавали дуже великого значення. Щороку в грудні, коли Анджела купувала новий календар, вона перш за все пробігала по сторінках, відмічаючи дні народження всіх рідних. Не привітати когось із близьких було б серйозною провиною. А нехтування маминим днем народження взагалі вважалося гріхом, і Джейн завжди дбала про те, щоб з нею такого не сталося. Саме вона купила морозива, прикрасила будинок і розіслала запрошення десятку сусідів, які сьогодні зібралися у вітальні. А зараз Ріццолі нарізала торт і роздавала гостям паперові тарілочки. Вона, як завжди, все робила правильно, але цього року свято пішло шкереберть. А все через Френкі.
— Щось не так, — сказала Анджела.
Сидячи на канапі зі своїм чоловіком і молодшим сином Майклом, вона безрадісно дивилася на подарунки, розкладені на журнальному столику. Усієї цієї гігієнічної пудри і «бомбочок» для ванни їй мало вистачити на десять років, щоб добре пахнути.
— Може, він захворів. Може, зазнав аварії, а мене ще не повідомили.
— Ма, з Френкі все гаразд, — мовила Джейн.
— Так, — устряв Майкл. — Можливо, його кудись відправили… На цей… Як воно називається? Оці ігри у війну?
— Маневри, — сказала Джейн.
— Так, маневри якісь. А може, взагалі відправили кудись за межі країни. У якесь місце, про яке він не має права розповідати. І зателефонувати звідти не може.
— Майку, він сержант-інструктор, а не Рембо.
— Навіть Рембо надіслав би мамі листівку на день народження, — прогарчав Френк-старший.
Гості раптом заметушилися, шукаючи собі прикриття. Усі почали їсти торт. Наступні кілька секунд вони зосереджено жували.
Ґрейсі Камінскі, найближча сусідка родини Ріццолі, сміливо порушила тишу:
— Анджело, це дуже смачний торт! Хто його випікав?
— Я, — відповіла Анджела, — сама. Ви лишень уявіть: мені самій на власний день народження доводиться пекти собі торт! Але так уже повелося в цій родині.
Джейн зашарілася, ніби їй дали ляпаса. Усе через Френкі. Насправді матір розлютилася на нього, але огидні сплески поганого настрою, як завжди, мала терпіти Джейн.
Вона примирливо сказала:
— Ма, я пропонувала принести торт.
— З кондитерської, — знизала плечима Анджела.
— Я не мала часу спекти сама.
Це була правда, але Боже мій, навіщо вона це сказала! Щойно вимовивши ці слова, Джейн зрозуміла, що мала б мовчати. Вона побачила, як її брат Майк зіщулився на дивані, а батько побуряковів, стримуючи гнів.
— Не мала часу, — повторила Анджела.
— У мене б усе одно вийшло казна-що, а не торт, — безпорадно розсміялася Джейн.
— Не мала часу, — знову повторила Анджела.
— Ма, хочеш морозива? Чому б не…
— Якщо вже ти така зайнята, мабуть, я маю впасти на коліна і подякувати, що ти взагалі завітала на день народження своєї матері!
Дочка промовчала. Вона стояла непорушно, уся червона, і відчайдушно намагалася стримати сльози. Гості знову заходилися гарячково поїдати торт. Ніхто не насмілювався дивитися на інших.
Задзвонив телефон. Усі заклякли.
Нарешті Френк-старший відповів.
— Твоя матір тут, — сказав він і передав слухавку Анджелі.
— Господи, Френкі, чого ти так довго не телефонував?
Джейн полегшено зітхнула й почала прибирати паперові тарілочки й пластикові виделки.
— Який подарунок? — перепитала матір. — Я нічого не отримувала.
Джейн здригнулася. «Ні, Френкі. Не намагайся виставити мене винною».
Наступної миті весь гнів зник з голосу матері, мов під дією чарів.
— Френкі, любий, я розумію. Розумію. Морська піхота — це справжнє пекло.
Похитуючи головою, Джейн попрямувала до кухні, аж тут її покликала матір: