— Хто його сюди викликав? — запитав Корсак.
— Не я.
— Але він просто взяв і приїхав.
— Він завжди приїжджає. Хтось тримає його в курсі. Це не копи з моєї команди, а хтось вищий.
Ріццолі знову поглянула на двері. Дін увійшов усередину, і вона уявляла собі, як він стоїть у вітальні й роздивляється плями крові. Читає по них так само, як інші читають звіт. Яскравий сплеск, відірваний від людини, яка його породила.
— Знаєте, я думаю ось про що, — сказав Корсак. — Дін з’явився лише за три дні після нападу на Їґерів. Уперше ми побачили його в «Стоні Брук», коли знайшли тіло місіс Їґер, правильно?
— Правильно.
— То чого ж він так забарився? Ми ще думали днями про те, чи не встряли Їґери в якусь халепу, через яку їх стратили. Якщо вони вже були на радарах федералів, наприклад під наглядом чи під слідством, то федерали з’явилися б тієї ж миті, коли прирізали доктора Їґера. Але вони чекали три дні. Що ж їх врешті привело до цієї справи? Чим вони зацікавилися?
— Ви заповнювали звіт для ПЗНЗ?
— Так. Чорт забирай, годину в ньому колупався. Сто вісімдесят дев’ять запитань. Збочена хрінь типу «Чи було відкушено якісь частини тіла? Які предмети було запхано в які отвори?» Зараз я маю заповнити ще один звіт по місіс Їґер.
— А ви просили консультації психолога-криміналіста?
— Ні. Немає сенсу в тому, щоб якийсь психолог із ФБР казав мені те, що я й так знаю. Я лише виконав свій обов’язок і надіслав звіт ПЗНЗ.
Йшлося про Програму запобігання насильницьким злочинам — базу даних ФБР, у якій було зібрано описи насильницьких злочинів. Поповнення цієї бази потребувало участі правоохоронців, які через виснаження і навантаження часом навіть не намагалися заповнювати довгі опитувальні форми.
— Коли ви надіслали звіт? — запитала вона.
— Одразу після огляду тіла доктора Їґера.
— І коли з’явився Дін? Наступного ж дня.
— Думаєте, саме це його привело сюди? — запитав Корсак.
— Може, ваш звіт їх наполохав.
— І що в ньому могло привернути увагу?
— Не знаю. І Дін нам явно не скаже.
11
Джейн Ріццолі не належала до любительок класичної музики. Її смаки обмежувалися колекцією простих для сприйняття дисків. А ще вона два роки грала на трубі в шкільному оркестрі. Лише вона і ще одна дівчинка обрали цей інструмент. Джейн він привернув тим, що звучав голосніше за всі інші, соковито й буйно, а не так, як безхарактерні кларнети чи веселенькі флейти, на яких грали інші дівчата. Ні, Ріццолі хотіла, щоб її почули, тому сиділа пліч-о-пліч із хлопчиками, які теж грали на трубі. Вона любила видобувати з інструмента звуки.
Однак, на жаль, надто часто не втрапляла в ноти.
Після того як батько вигнав її вправлятися на заднє подвір’я, а потім сусідські собаки почали вити на знак протесту, вона нарешті покинула трубу назавжди. Навіть вона визнавала, що голий ентузіазм і сильні легені не можуть компенсувати фантастичну бездарність.
Відтоді музика означала для неї не набагато більше, ніж білий шум у ліфті чи калатання басових нот в автомобілях на вулиці.
Ріццолі була всередині концертної зали на розі Гантінґтон і Масс Ейв лише двічі за все життя, і обидва рази у складі екскурсійної групи старшокласників, яких приводили послухати репетиції Бостонського симфонічного оркестру. 1990 року було додано крило Коен. Цей зал Ріццолі ніколи ще не відвідувала. А тепер вони з Фростом увійшли в нове приміщення, і вона була здивована тим, який там сучасний інтер’єр. Це була вже не та скрипуча й темна будівля, яку пам’ятала з дитинства.
Вони показали посвідчення немолодому охоронцеві, який, клацнувши своїми кіфозними хребцями, сів трохи пряміше, упевнившись, що ці двоє відвідувачів прийшли з відділу розслідування вбивств.
— Ви в справі Гентів? — запитав він.
— Так, сер, — сказала Ріццолі.
— Який жах! Просто жах. Я бачив їх минулого тижня, коли вони щойно приїхали в Бостон. Вони зазирнули сюди подивитися залу. — Він похитав головою. — Таке миле подружжя.
— Ви були на чергуванні того вечора, коли вони виступали?
— Ні, мем. Я тут працюю лише вдень. О п’ятій маю їхати забирати дружину з денного стаціонару. Вона потребує нагляду двадцять чотири години на добу. Забуває газ вимкнути і таке інше… — Раптом урвавши, він почервонів. — Гадаю, ви тут не для того, щоб мої балачки слухати. Ви до Евелін?
— Так. Де її кабінет?
— У кабінеті її немає. Кілька хвилин тому я бачив, як вона пішла до концертної зали.