— Там репетиція?
— Ні, мем. Тут зараз міжсезоння. Наш оркестр поїхав у Тенґлвуд на літо. А тут лише декілька гастролерів.
— То ми можемо пройти просто до концертної зали?
— Мем, ви маєте посвідчення. Я так розумію, що ви можете пройти куди завгодно.
Вони не одразу помітили Евелін Петракас. Коли Ріццолі увійшла до напівтемної зали, вона спочатку побачила лише безліч порожніх крісел, які амфітеатром спускалися до освітленої сцени. Детективи пішли по проходу на світло. Дерев’яна підлога потріскувала в них під ногами, наче палуба старого корабля. Вони вже підійшли до сцени, аж тут їх тихо покликали.
— Вам чимось допомогти?
Мружачись від світла, Ріццолі обернулася до темної частини зали.
— Міс Петракас?
— Так.
— Я детектив Ріццолі, а це детектив Фрост. Чи можемо ми поговорити з вами?
— Я тут, нагорі.
Вони пробралися на верхній ряд до неї. Евелін не підвелася зі свого крісла. Вона сиділа непорушно, ніби ховаючись від світла. Коли двоє детективів сіли поруч, вона похмуро кивнула.
— Я вже говорила з поліцією минулого вечора, — сказала Евелін.
— Із детективом Сліпером?
— Так. Гадаю, так його звали. Немолодий чоловік, доволі милий. Мені казали, що я маю дочекатися якихось інших детективів, але я не могла. Просто не могла далі залишатися в тому будинку…
Вона подивилася на сцену, немовби зачарована невидимою для інших виставою.
Навіть у цій напівтемряві Ріццолі бачила, що це симпатична жінка років сорока з ранньою сивиною в темному волоссі.
— Я мала все владнати тут, — сказала Евелін. — Відшкодування квитків і таке інше. А тоді почали з’являтися репортери. І я мала вийти й розбиратися з ними. — Вона втомлено розсміялася. — Вічно я маю гасити пожежі. Така моя робота.
— А на якій ви посаді, міс Петракас? — запитав Фрост.
— Офіційно? — Вона знизала плечима. — Координатор програм виступу для гастролерів. Це означає, що під час їхнього перебування в Бостоні я відповідаю за їхній гарний настрій і добре здоров’я. Просто неймовірно, якими безпорадними вони інколи бувають. Вони ціле життя проводять на репетиціях і в студіях. Реальний світ — загадка для них. А я раджу їм готелі. Організовую для них трансфер з аеропорту. Замовляю кошик із фруктами їм до кімнати. Усілякі послуги. Я завжди маю бути на зв’язку.
— Коли ви познайомилися з Гентами? — запитала Ріццолі.
— Наступного дня після того, як вони прибули до Бостона. Я заїхала по них. Таксі викликати вони не могли, бо футляр для віолончелі Алекса потребує багато місця і обережного ставлення. А я маю позашляховик зі складаними задніми сидіннями.
— Поки вони були тут, ви їх возили містом?
— Лише з дому до концертної зали і назад.
Ріццолі зазирнула у свій записник.
— Я так розумію, що будинок у Бікон-Гіллі належить Крістоферу Гарму, члену ради. Він часто запрошує музикантів?
— Улітку, коли їздить до Європи. Для них це набагато краще, ніж готель. Містер Гарм шанує класичних виконавців. Він знає, що вони добре подбають про його будинок.
— А інші гості містера Гарма колись скаржилися на які-небудь проблеми?
— Проблеми?
— Зловмисники, грабіжники? Події, які завдавали дискомфорту?
— Це Бікон-Гілл, детективе, — похитала головою Евелін. — Спокійнішого місця годі й шукати. Я знаю, що Алексу і Каренні там подобалося.
— Коли ви востаннє бачили їх?
Евелін проковтнула слину й тихо сказала:
— Вчора. Коли знайшла Алекса…
— Живими, міс Петракас.
— О, так, — зніяковіло розсміялася Евелін. — Я мала зрозуміти, про що ви запитуєте. — Вона похитала головою. — Навіть не знаю, чого я приїхала сьогодні на роботу. Мабуть, просто не могла лишитися вдома.
— Коли ви востаннє бачили їх? — наполягала Ріццолі.
Тепер Евелін відповіла більш упевненим голосом:
— Позавчора. Після їхнього виступу. Я відвезла їх у Бікон-Гілл. Було десь по одинадцятій.
— Ви просто висадили їх з машини чи зайшли до будинку разом із ними?
— Я висадила їх перед будинком.
— Ви бачили, як вони зайшли всередину?
— Так.
— І вас вони не запросили?
— Думаю, вони просто втомилися. А ще їм було трохи сумно.
— Чому?
— Вони дуже чекали на цей виступ у Бостоні, а людей прийшло не так багато, як вони думали. А ми вважаємося музичним містом. Якщо ми тут не зібрали повної зали, то які надії вони могли покладати на Детройт або Мемфіс? — Евелін сумовито подивилася на сцену. — Ми динозаври, детективе. Так сказала Каренна в машині. Хто тепер любить класичну музику? Молодь переважно дивиться кліпи. А там люди трусять металевими заклепками у своїх обличчях. Нічого, крім сексу, блискіток і дурнуватих костюмів. І чого цей співак у кліпі висолопує язика? До чого тут музика?