— Там хтось рухається, справа попереду, — сказала вона Корсаку.
— Ні хріна не бачу.
Вона подивилася уважно. І знову побачила цю постать, яка спускалася схилом під прихисток дерев. За мить Ріццолі зірвалася з місця — і розпочався біг із перешкодами в лабіринті надгробків. Її кроки порушували спокій мертвих. Корсак кинувся за нею. Він пихтів, наче акордеон, але витримати її темп не міг. За кілька секунд вона зосталася віч-на-віч із темрявою. Ноги самі відштовхувалися від землі і мчали її вперед на шаленій, живленій адреналіном швидкості. Вона майже добігла до дерев, біля яких востаннє промайнув той силует. Але зараз там нічого не ворушилося. Темрява була однорідною. Ріццолі сповільнилася, її погляд метався довкола, намагаючись уловити бодай найменший рух.
Хоча тепер вона стояла непорушно, пульс пришвидшився від страху. Від усвідомлення, що він десь близько, холод розтікався по шкірі. Він стежив за нею. Однак вона не хотіла вмикати ліхтарик, щоб не виказати, де саме стоїть.
Тріснула гілка, і Ріццолі вмить повернулася праворуч. Обриси дерев стояли перед нею суцільною чорною завісою. Крізь шум власного дихання і серцебиття вона чула, як шарудить листя і ламаються сухі гілочки.
«Він іде до мене».
Вона припала до землі, наставивши зброю на темряву. Нерви напнулися, мов ладні порватися струни.
Кроки раптом стихли. Тоді вона схопила «Меглайт» і посвітила просто вперед. І побачила його. Він стояв серед дерев, одягнений у все чорне, і, потрапивши у промінь світла, відсахнувся, піднісши руку до очей.
— Ані руш! — крикнула вона. — Поліція!
Чоловік завмер, напівобернувши обличчя. Його рука зупинилася в повітрі.
— Я зніму окуляри, — тихо сказав він.
— Ні, сволото! Ти стоятимеш непорушно і не рипатимешся.
— А потім що, детективе Ріццолі? Обміняємся посвідченнями? Обшукаємо одне одного?
Вона здивовано подивилася на нього, упізнавши раптом цей голос. Гебріел Дін повільно і обережно зняв окуляри і розвернувся до неї. Вона світила йому просто в обличчя, отже, він не міг її бачити. А вона бачила його добре, і вираз обличчя був спокійний і зосереджений. Вона пробігла променем ліхтаря по його тілі, помітила пістолет на поясі. А в руках — окуляри нічного бачення, які він щойно знав. «Містер — трясця б його — Бонд», — пригадалися їй слова Корсака.
Дін ступив крок до неї.
Вона вмить звела зброю.
— Не рухайтеся!
— Спокійно, Ріццолі. Нема причин дірявити мені голову.
— Нема?
— Я просто хочу підійти ближче. Щоб ми могли поговорити.
— Ми можемо говорити на цій відстані.
Він подивився на миготіння блакитного світла патрульних машин.
— Як ви думаєте, хто повідомив про вбивство?
Ріццолі стояла непорушно, не опускаючи зброю.
— Подумайте головою, детективе. Гадаю, ви це вмієте.
Він підступив іще на крок.
— Не рухайтеся, чорт забирай.
— Гаразд.
Він підвів руки і тихо повторив:
— Гаразд.
— Що ви тут робите?
— Те саме, що й ви. Тут гаряче.
— Звідки ви знали? Ви повідомили про вбивство, а звідки самі дізналися, що тут убили людину?
— Я не знав.
— Ви просто проходили повз кладовище і знайшли труп?
— Я чув, як диспетчер говорить про незаконне проникнення на кладовище Фейрв’ю.
— І?
— І я подумав, чи це не наш злочинець.
— Ви подумали?
— Так.
— У вас мала бути дуже вагома причина так подумати.
— Інстинкт.
— Що ви мелете? Ви тут добре підготувалися до нічної спецоперації, а я маю повірити, що ви просто собі вирішили подивитися, хто лазить по кладовищах?
— Я покладаюся на свої інстинкти.
— Комп’ютера в голові у вас немає.
— Детективе, ми гаємо час. Або заарештуйте мене, або працюймо разом.
— Я схиляюся до першого.
Він незворушно дивився на неї. Надто багато він замовчував. Надто багато секретів вона б не змогла з нього видобути. Не тут і не зараз.
Зрештою опустила пістолет, але не сховала його в кобуру. Аж такої довіри Гебріел Дін у неї не викликав.