— Я взагалі його не бачив.
Вона окинула оком дерева, біля яких зустрілася з Гебріелом Діном. Корсак одразу побіг за нею, але так і не наздогнав її. І сюди не повернувся…
Ріццолі попрямувала до дерев, намагаючись відтворити шлях, яким бігла раніше. Тоді вона так захопилася переслідуванням, що не звертала уваги на Корсака, який плентався позаду. Вона пам’ятала свій страх, і стукіт власного серця, і нічний вітерець на своєму обличчі. Пам’ятала його важке дихання, коли він намагався встигнути за нею. А тоді він відстав і загубився.
Тепер вона йшла швидко, присвічуючи ліхтариком направо й наліво. Чи цією дорогою вона тоді бігла? Ні, ні, тоді вона проминула іншу низку надгробків. Вона упізнала обрис обеліска ліворуч.
Ріццолі пішла до нього, щоб віднайти той, перший шлях — і мало не перечепилася.
На землі лежав Корсак. Тінь від його масивного скорченого тіла зливалася з гранітом. Джейн одразу ж опустилася на коліна і закричала, кличучи на допомогу. Перевернула його на спину і з одного погляду на почорніле розпухле обличчя зрозуміла, що в Корсака зупинилося серце.
Відчайдушно обмацувала його шию. На мить здалося, що вона відчуває пульсацію, але то рухалася кров у її власних пальцях.
Ріццолі вдарила Корсака по грудях, однак навіть від цього його серце не пробудилося.
Відкинувши йому голову, потягнула за нижню щелепу. Стільки всього в Корсаку здавалося їй колись бридким! Запах поту й сигарет, голосне сопіння, рихлі руки. Але нічого цього вона не пригадала, коли приклала свої губи йому до рота, наповнюючи повітрям його легені. Ріццолі відчула, як його легені розширюються, а потім із голосним свистом знову виштовхують повітря. Приклавши руки до грудей, вона почала робити масаж, працюючи замість його серця, яке зупинилося.
Вона й далі робила йому штучне дихання, коли на допомогу прибігли інші копи. У неї від утоми вже тремтіли руки. Під курткою по них стікав піт. Навіть роблячи штучне дихання, вона картала себе. Як вона могла не побачити, що він лежить тут? Чому не помітила його відсутності? У неї боліли м’язи на руках і затерпли коліна, але вона не зупинялася. Вона багато чим йому завдячувала і не могла покинути його вдруге.
Сирена невідкладної допомоги тепер лунала дуже близько.
Вона й далі робила масаж серця, коли приїхали парамедики. Хтось узяв її за руку і твердо відтягнув — лише тоді вона полишила свою роботу. Відійшла, ледве тримаючись на ногах, і дивилася, як парамедики, взявшись до роботи, встановлюють крапельницю і чіпляють пакетик із фізіологічним розчином. Вони відкинули Корсакові голову і встромили ларингоскоп йому в горло.
— Я не бачу голосових зв’язок!
— Господи, оце так шия!
— Допоможіть його перевернути.
— Отак. Спробуємо ще раз.
Парамедики знову ввели ларингоскоп, намагаючись упоратися із важкою нижньою щелепою Корсака. Через свою масивну шию і розпухлий язик він скидався тепер на нещодавно забитого бика.
— Готово!
Вони зірвали з Корсака залишки сорочки, оголивши волохаті груди, і приклали до них електроди для дефібриляції. На моніторі з’явилася ламана лінія.
— У нього шлуночкова тахікардія!
Груди Корсака прошило електричним струмом. Від струсу важке тіло перекотилося з трави на м’яку землю над могилою. Ліхтарі поліцейських безжально показували всі деталі, від білого пивного живота до схожих на жіночі грудей, яких так соромиться багато чоловіків із зайвою вагою.
— Так! Ритм відновився. Синусова тахікардія…
— Тиск?
Його товсту руку щільно охопила стрічка.
— Систолічний — дев’яносто. Варто його перенести.
Навіть після того, як Корсака поклали до машини і її габаритні вогні зникли в темряві, Ріццолі так і не поворухнулася. Отупівши від утоми, вона дивилася на дорогу, намагаючись уявити собі, що буде з Корсаком. Безжальне світло відділення невідкладної допомоги, знову голки і трубки. Їй спало на думку, що вона має зателефонувати його дружині. Однак Ріццолі не знала її імені. Вона взагалі майже нічого не знала про його особисте життя. Їй здалося нестерпно сумним, що про мертвих Їґерів їй відомо набагато більше, аніж про людину, яка живе й дихає. Яка працювала поруч. Про партнера, якого вона підставила.
Ріццолі поглянула на траву, де він лежав. Там залишився відбиток його тіла. Вона уявила собі, як він біжить за нею і задихається. Мабуть, підганяв себе через чоловіче марнославство і гордість. Чи схопився він за груди перед тим як упасти? Чи намагався покликати на допомогу?
«Я б усе одно не почула. Я була надто зайнята біганиною за привидами. Намагалася врятувати власну гордість».