— Детективе Ріццолі! — покликав її офіцер Дауд.
Він підійшов так тихо, що вона його навіть не помітила.
— Так?
— Боюся, ми знайшли…
— Що?
— Інше тіло.
Ошелешена Ріццолі не спромоглася нічого сказати. Вона мовчки пішла за офіцером по мокрій траві. Його ліхтарик освітлював шлях у темряві. Мерехтіння інших вогнів попереду показувало шлях. Коли нарешті Ріццолі відчула запах зогнилої плоті, вони були за кількасот ярдів від того місця, де впав охоронець.
— Хто знайшов тіло? — запитала Ріццолі.
— Агент Дін.
— А чому він пішов сюди?
— Мабуть, просто перевіряв усе навколо.
Коли вони підійшли, Дін обернувся до Ріццолі.
— Гадаю, ми знайшли Каренну Гент, — сказав він.
Жінка лежала на могилі. Чорне волосся розметалося навколо. Жмути опалого листя заплуталися в темних кучерях, ніби блюзнірські прикраси мертвої плоті. Вона померла так давно, що живіт устиг роздутися, а з носа текло. Однак усі ці деталі блякли на тлі страшнішого — того, що вбивця заподіяв їй унизу живота. Ріццолі дивилася на велику рану. Один горизонтальний розтин.
У неї під ногами немовби захиталася земля. Ріццолі мало не впала вперед, безпорадно витягнувши руки і хапаючи ними повітря.
Її твердо втримав за лікоть агент Дін.
— Це не збіг обставин, — сказав він.
Вона мовчала, не відводячи погляду від цієї моторошної рани. Пригадувала, як бачила подібні рани в інших жінок. Минулого літа, ще спекотнішого, ніж це.
— Він дивиться новини, — сказав Дін. — Знає, що справу ведете ви. Уміє перехоплювати ініціативу, щоб гра кота з мишею йшла в обох напрямках. Ось як він до цього ставиться. Це гра.
Ріццолі розуміла його слова, але не могла вловити основну думку. Що він хотів сказати?
— Яка гра?
— Хіба ви не побачили?
Він посвітив ліхтариком на слова, вирізьблені на гранітному надгробку:
«Тут лежить любий чоловік і батько
Ентоні Ріццолі
1901—1962»
— Це його шпилька, — сказав Дін, — а допекти він намагається безпосередньо вам.
13
У жінки, яка сиділа в палаті Корсака, було пряме каштанове волосся. З вигляду його вже багато днів не мили і не робили зачіску. Жінка не намагалася торкнутися Корсака. Просто дивилася на нього порожніми очима, склавши руки на колінах, нежива, мов лялька. Ріццолі стояла біля палати інтенсивної терапії і боролася із собою: заходити чи ні? Нарешті жінка підвела голову й побачила її крізь віконечко. Тепер уже Ріццолі не могла втекти.
Вона увійшла до палати.
— Ви місіс Корсак? — запитала вона.
— Так.
— Я детектив Ріццолі. Джейн. Будь ласка, називайте мене Джейн.
Вираз обличчя в жінки не змінився: вона явно не впізнала цього імені.
— А вас як звати? — знову запитала Ріццолі.
— Діана. — Трохи помовчавши, жінка насупилася. — Вибачте, назвіться ще раз, будь ласка.
— Джейн Ріццолі. Я з бостонської поліції. Ми з вашим чоловіком разом вели одну справу… Можливо, він згадував про неї.
Діана невиразно знизала плечима і подивилася на Корсака. Ріццолі не бачила на її обличчі ані горя, ані страху. Лише безсиле й тупе виснаження.
Відвідувачка трохи постояла мовчки біля ліжка. «Скільки трубок, — подумала вона. — Скільки апаратів». А всередині лежав Корсак, який перетворився тепер на безтямну плоть. Лікарі підтвердили, що в нього зупинилося було серце. І хоча тепер серцевий ритм стабілізувався, свідомість так і не повернулася. Із широко роззявленого рота пластиковою змією виповзала ендотрахеальна трубка. Біля ліжка висів резервуар, до якого цівкою натікала сеча. Його статеві органи було вкрито простирадлом, але груди й живіт лишилися голими. З-під простирадла виднілася волохата нога з давно не стриженими жовтими нігтями на пальцях. Ріццолі дивилася на все це й відчувала сором за те, що порушує приватність Корсака і бачить його в такому стані. Однак відвести погляд вона не могла. Непереборна сила змушувала її дивитися, навіть витріщатися на всі інтимності, на ті самі деталі, які Корсак, якби був при тямі, захотів би приховати від неї.
— Поголити б його, — сказала Діана.
Така банальність… Однак нічого іншого дружина Корсака не спромоглася сказати. Вона не поворухнула жодним м’язом, а сиділа непорушно, безсило склавши руки, а її байдуже обличчя було ніби викарбуване з каменю.