— Годі.
— У певному сенсі він вас уже взяв. Ви вже належите йому. І ви щодня виходите з квартири і працюєте над тими самими злочинами, які він лишив по собі. Кожне тіло — це написаний вам лист. Нагадування про те, що він підготував для вас.
— Годі, кажу вам!
— І ви думаєте, вам не потрібен захист? Думаєте, пістолета і правильного настрою достатньо, щоб вижити? Якщо так, то ви зневажаєте власні інстинкти. Ви знаєте, що він далі чинитиме. Знаєте, чого він хоче і що його заводить. Знаєте, що його заводите ви. І знаєте, що він хоче з вами скоїти.
— Замовкніть, ідіоте!
Її втрата контролю здивувала обох. Ріццолі дивилася на нього, у відчаї від свого зриву і від того, що звідкись узялися сльози й підступають до очей. «Чорт, чорт, ні. Не плакати!» Вона ніколи не показувала жодному чоловікові своєї слабкості й не хотіла починати з Діна.
Глибоко вдихнувши, тихо сказала:
— Будь ласка, йдіть.
— Я лише хочу, щоб ви дослухалися до власного інстинкту. Прийняли такий самий захист, який даєте іншим жінкам.
Ріццолі підвелася і пішла до дверей.
— На добраніч, агенте Дін.
Спочатку він не поворухнувся, і вона вже почала була думати, як вигнати цього чоловіка зі своєї квартири. Нарешті він встав, але біля дверей зупинився і глянув на неї:
— Джейн, ви не безсмертна. І ніхто не вимагає цього від вас.
Дін пішов, а вона ще довго стояла, притулившись до замкнених дверей, заплющивши очі й намагаючись заспокоїти збурені цієї розмовою емоції. Вона знала, що не безсмертна. Переконалася в цьому торік, коли дивилася в очі Хірурга й чекала дотику його скальпеля. Нагадувань про це вона не потребувала. А ще її вразила прямота, з якою Дін намагався донести до неї цю думку.
Вона повернулася на канапу і взяла з журнального столика телефон. У Лондоні ще була ніч, але чекати Ріццолі не могла.
Мур відповів майже одразу, хрипким, але не сонним, попри пізню годину, голосом.
— Це я, — сказала Ріццолі. — Вибачте, що розбудила.
— Чекайте, я вийду до іншої кімнати.
Ріццолі почула крізь слухавку, як застогнали пружини ліжка, а потім зачинилися двері.
— Що сталося?
— Хірург знову вийшов на полювання.
— Жертви є?
— Я була на аутопсії кілька годин тому. Його робота.
— Він часу не гаяв.
— Це ще не все.
— Куди вже гірше?
— Він знайшов собі партнера, Томасе.
Мур довго мовчав, а потім запитав:
— Хто це?
— Ми думаємо, що це той самий убивця, який напав на те подружжя в Ньютоні. Вони з Гойтом якось запізналися і тепер полюють разом.
— Так швидко? Як вони могли так швидко знайти один одного?
— Вони були знайомі раніше. Очевидно, що так.
— Де вони зустрілись? Як?
— Оце я маю дізнатися. Можливо, тут ключ до особи Домінанта.
Ріццолі раптом подумала про операційну, з якої втік Гойт. «Наручники». Це не охоронець їх зняв. До операційної заходив хтось інший. Мабуть, хтось перевдягнений прибиральником чи лікарем у білому халаті.
— Я маю бути там, з вами, і працювати над цієї справою.
— Ні. Ви маєте залишатися з Кетрін. Не думаю, що Гойт зможе її знайти. Однак він намагатиметься. Він ніколи не відступається, ви ж знаєте. А тепер їх двоє, і ми гадки не маємо про зовнішній вигляд його партнера. Якщо він з’явиться в Лондоні, ви його не впізнаєте. Будьте готові.
«Ніби до нападу Хірурга можна підготуватися», — подумала вона, кладучи слухавку. Рік тому Кетрін Корделл думала, що підготувалася. Вона перетворила свою квартиру на фортецю і жила, мов у блокаді. А Гойт обійшов усі її запобіжні заходи і напав, коли вона чекала найменше, у місці, яке вона вважала безпечним.
«Отак і я думаю, що вдома я в безпеці».
Вона встала і підійшла до вікна. Визираючи на вулицю, міркувала про те, чи зараз хтось дивиться на неї, спостерігає за її освітленим силуетом. Знайти її було б легко. Хірург мав би просто розгорнути телефонний довідник на прізвищі «Ріццолі».
Унизу на узбіччі пригальмував автомобіль. Патрульна машина. Ріццолі дивилася на неї, але ніхто не виходив. Фари згасли. Це означало, що машина тут надовго. Ріццолі не просила наглядати за її будинком, але знала, хто попросив.
Гебріел Дін.
«Історія відлунює жіночими криками.
Сторінки підручників звертають мало уваги на трагічні деталі, які нас цікавлять. Натомість нас годують сухими викладами воєнних стратегій і флангових атак, хитрощами головнокомандувачів і розташуваннями армій. На ілюстраціях бачимо чоловіків в обладунках. Мечі схрещено. М’язи напружено в запалі битви. Ми бачимо картини, на яких очільники сидять на гарних конях і дивляться на поля, де солдати вишикувалися, наче ряди колосся в очікуванні серпа. Ми бачимо карти, на яких стрілочками позначено рух армій-переможниць, і читаємо балади про війну, яких співали в ім’я короля і країни. Тріумфи чоловіків завжди виписані кров’ю солдатів, великими літерами.