А про жінок ніхто не говорить.
Однак усі ми знаємо, що вони були — м’яка плоть і гладенька шкіра. Їхні пахощі долинають зі сторінок підручників історії. Усі ми знаємо (хоча й не говоримо про це), що жорстокість війни не обмежується полями битв. Що коли вбито останнього солдата ворогів, армія-переможниця звертає увагу на жінок.
Так було завжди, хоча ця жорстока реальність рідко згадується в підручниках. Натомість я читаю про блискучі війни, де всі овіяні славою. Про греків, які йшли в бій під поглядами богів. Про падіння Трої. Поет Вергілій каже, що на цій війні воювали герої: Ахіллес і Гектор, Аякс і Одіссей. Ці імена запам’яталися на віки вічні. Він пише про брязкіт мечів і про стріли, які літали над мокрою від крові землею.
Він не описує найкращого.
Драматург Еврипід розповідає нам про долю троянських жінок по війні, але навіть він обережний. Не зупиняється на збудливих деталях. Він згадує, як перелякану Кассандру витягнув із храму Афіни грецький вождь, але можемо лише фантазувати про те, що станеться потім. Як на ній роздирають одяг, оголюючи шкіру. Як він розсуває її незаймані стегна. Як вона кричить від болю і відчаю.
По всіх вулицях міста Трої такі крики лунають із багатьох жіночих вуст, коли греки беруть своє, карбуючи перемогу в плоті жінок. Чи залишили когось із троянських чоловіків дивитися? Древні про це не пишуть. Але чи існує кращий спосіб відсвяткувати перемогу, аніж здійснивши наругу над тілом тієї, кого кохав твій ворог? Де кращий доказ того, що ти здолав його і принизив його? Ти змушуєш його дивитися на своє задоволення знову і знову.
Це я розумію: тріумф потребує глядачів.
Я думаю про троянок, коли наша автівка їде по Коммонвелс-авеню в потоці машин. Тут інтенсивний рух, тому навіть о дев’ятій вечора ми їдемо повільно. Отже, я маю час спокійно роздивитися будинок.
У вікнах темно. Ані Кетрін Корделл, ані її чоловіка немає вдома.
Це все, що я собі дозволяю, — один погляд, а потім будинок зникає з поля зору. Я знаю, що там встановлено нагляд, і все-таки не можу відмовити собі в одному погляді на її фортецю, неприступну, як справжній замок. Але тепер замок порожній і не становить жодного інтересу для нападників.
Я дивлюся на людину за кермом. Її обличчя ховає темрява. Бачу лише силует і очі, які блищать, наче дві голодні жаринки.
На “Дискавері” я дивився фільми про левів. У нічній темряві палав зелений вогонь їхніх очей. Я пригадую голодний і зосереджений погляд цих левів, які от-от накинуться. Бачу той самий голод в очах свого товариша.
А він, звісно, бачить те саме в моїх очах.
Я опускаю вікно і глибоко вдихаю теплий аромат міста, який вривається в салон. Лев нюхає повітря над саваною. Шукає здобич».
15
Вони їхали в машині Діна, прямуючи на захід, до міста Ширлі, сорок п’ять миль від Бостона. Дін сидів за кермом і говорив мало, однак тиша, здається, лише робила Ріццолі чутливішою до його запаху і мовчазної впевненості. Вона майже не дивилася на нього, щоб поглядом не виказати свого сум’яття.
Натомість вона дивилася вниз і бачила під ногами темно-синій килимок. І думала, чи це той самий нейлон номер 8-0-2. У скількох іще машинах такі килимки? Це дуже популярний колір. Тепер, хай би куди вона подивилася, скрізь бачила сині килими й уявляла собі, як незліченні ноги розносять нейлонові волокна вулицями Бостона.
Кондиціонер нагнав забагато холоду. Позираючи на поля за вікном, вона хотіла опинитися там, надворі, а не в цій вистиглій капсулі. Ранковий туманець висів серпанком над зеленими полями. Дерева стояли непорушно, їхнє листя не ворушив навіть найменший вітерець. Ріццолі рідко бувала в сільській частині штату Массачусетс. Вона була достеменна міська дівчина і не відчувала потягу до сільської місцевості з її порожніми рівнинами і кусючими жуками. І сьогодні вона теж не відчувала її принад.