Відвідувачі пройшли у сталеві двері, потім — довгим коридором, а далі — крізь іще одну низку ґратованих дверей. Ріццолі чудово розуміла, що кожен її рух записується на камеру. Натиснувши лише декілька кнопок на клавіатурі, охоронці могли замкнути будь-який коридор чи камеру, навіть не виходячи зі свого контрольного пункту.
Біля входу до блоку В голос із пристрою внутрішнього зв’язку наказав їм піднести свої пропуски до віконечка для перевірки. Вони знову назвалися, і офіцер Кертіс сказав:
— Двоє відвідувачів на огляд камери в’язня Воррена Гойта.
Сталеві двері роз’їхалися, і вони увійшли до спільної зали блоку В. Стіни було пофарбовано в гнітючий зелений відтінок, такий, як у лікарнях. Ріццолі побачила вмонтований у стіну телевізор, диван і крісла, а також стіл для пінґ-понґу, по якому двоє чоловіків ганяли м’ячик. Усі меблі було прикручено до підлоги. З десяток чоловіків, одягнених у темно-сині бавовняні роби, озирнулися й витріщилися на відвідувачів.
Особливо пильно вони дивилися на Ріццолі, єдину жінку в приміщенні.
Двоє чоловіків, які грали у пінґ-понґ, одночасно зупинилися.
Протягом якогось часу єдиними звуками в залі були ті, що долинали з телевізора. Ріццолі дивилася на в’язнів у відповідь, не бажаючи ніяковіти, хоча вона й здогадувалася, про що кожен із них думає. Що уявляє собі. Вона не помітила, як Дін підійшов до неї. Лише коли він зачепив її рукою, Ріццолі зрозуміла, що вони стоять зовсім близько.
— Відвідувачі, ви можете пройти до камери В-8, — сказав голос із пристрою внутрішнього зв’язку.
— Сюди, будь ласка, — показав їм офіцер Кертіс. — Угору сходами.
Вони піднялися. Кроки відлунювали від металевих сходинок. З верхньої галереї, яка йшла вздовж камер, вони побачили «колодязь» спільної зали. Кертіс вів їх коридором, поки вони не зупинилися перед камерою номер 8.
— Ось тут тримали в’язня Гойта.
Ріццолі зазирнула всередину. Вона не побачила в цій камері нічого особливого — ані фотографій, ані особистих речей, які свідчили б про те, що в цьому приміщенні побував колись Воррен Гойт. Однак волосся в неї на голові стало дибки. Хоча його тут не було, у повітрі відчувалася його присутність. Якщо зло може отруїти повітря, то в цьому місці так і сталося.
— Можете зайти, — сказав Кертіс.
Вона увійшла і побачила голі стіни, місце для спання і матрац, умивальник і туалет. Уся камера — наче строгий куб. Мабуть, Воррену тут подобалося. Він був дуже охайний і цінував точність. Колись він працював у стерильному світі медичної лабораторії. У світі, де єдиними сплесками кольору були пробірки з кров’ю, яких він торкався. Він не потребував моторошних картинок на стінах — ті, що він носив у власній голові, цілком його задовольняли.
— Сюди не поселили іншого в’язня? — запитав Дін.
— Ще ні, сер.
— І після втечі Гойта ніхто інший тут не жив?
— Саме так.
Ріццолі підійшла до матраца і підняла один кутик. Дін схопив інший. Разом вони взялися за матрац і зазирнули під нього. Там нічого не було. Перевернувши матрац, вони продивилися тканину, шукаючи схованки із забороненими предметами. Натрапили на один-єдиний проріз у дюйм завдовжки. Ріццолі встромила туди палець, але всередині було порожньо.
Вона підвелася і почала роздивлятися стелю, вивчаючи простір, на який дивився колись Гойт. Уявляла, як він лежить на цьому матраці, не відводячи погляду від голої стелі, а в голові в нього крутяться фантазії, яких жахнулася б кожна нормальна людина. А Гойта це збуджувало. Він лежав тут, обливаючись потом, насолоджуючись відлуннями жіночих криків у голові.
— Де його особисті речі й листи? — звернулася вона до Кертіса.
— У кабінеті коменданта. Зараз ми підемо туди.
— Коли сьогодні вранці ви зателефонували, я одразу наказав зібрати всі речі в’язня і принести сюди, щоб ви могли їх оглянути, — сказав Окстон, показавши велику картонну коробку в себе на столі. — Ми самі вже все обшукали, але не знайшли абсолютно нічого забороненого.
Він наголосив на цьому так, немовби це знімало з нього відповідальність за втечу Гойта. Окстон з першого погляду здався Ріццолі людиною, яка не зноситиме порушення правил. Він був із тих, хто вишукує і конфісковує всі заборонені предмети, саджає в ізолятор усіх проблемних в’язнів і вимагає, щоб дистанційне управління щовечора спрацьовувало точно. Достатньо було поглянути на фото молодого, сповненого енергії Окстона в армійській уніформі, щоб зрозуміти, що цим кабінетом володіє людина, для якої контроль понад усе. Однак, попри всі його зусилля, в’язень утік, і тепер Окстон оборонявся. Він силувано потиснув їм руку і ледь усміхнувся холодними блакитними очима.