О’Доннел одразу перейшла до суті, звернувшись до Ріццолі.
— Ви говорили, що йдеться про Воррена Гойта.
— Ви з ним листувалися.
— Так. І що?
— З якою метою?
— Якщо ви знаєте про факт нашого листування, то, гадаю, що й листи читали.
— З якою метою ви листувалися? — невблаганно повторила Ріццолі.
О’Доннел мовчки подивилася на неї, оцінюючи супротивника. Вона вже встигла зрозуміти, що Ріццолі — супротивник. І відповіла з огляду на це, напружившись, мов у тісних обладунках.
— Спочатку я маю запитати у вас, детективе, чому моє листування з містером Гойтом цікавить поліцію?
— Ви знаєте, що він утік з в’язниці?
— Так, звісно. Бачила в новинах. А тоді поліція штату запитала в мене, чи Воррен виходив зі мною на контакт. Опитували всіх, хто з ним листувався.
«Воррен». Вони зверталися одне до одного на ім’я.
Ріццолі відкрила великий конверт з манільського паперу і дістала три фотографії у пластикових пакетах. Простягнула їх докторові О’Доннел.
— Ви надсилали ці фотографії містерові Гойту?
Доктор О’Доннел ледь на них глянула.
— Ні, а що?
— Ви навіть не роздивилися.
— У цьому немає потреби. Я не надсилала містерові Гойту жодного фото.
— Їх знайшли в його камері. У конверті з вашою адресою.
— Отже, він просто поклав їх туди на зберігання.
Доктор О’Доннел віддала фотографії Ріццолі.
— А що ви йому надсилали?
— Листи. Бланки дозволів на оприлюднення інформації, щоб він їх підписав.
— Якої інформації?
— Його шкільних оцінок. Педіатричних оглядів. Усієї інформації, яка могла допомогти мені оцінити його випадок.
— Скільки листів ви йому написали?
— Гадаю, чотири-п’ять.
— І він відповідав?
— Так, я маю його листи. Можете зняти копії.
— Він не намагався вийти з вами на контакт після втечі?
— Ви думаєте, я б не повідомила правоохоронців?
— Не знаю, докторе О’Доннел. Я не знаю, які у вас були стосунки з містером Гойтом.
— У нас було листування, а не стосунки.
— Однак ви писали йому. Чотири або п’ять разів.
— Я ще й відвідувала його. Нашу розмову записано на відео. Можете подивитися.
— Навіщо ви говорили з ним?
— Він може поділитися своєю історією і багато чого нас навчити.
— Як потрошити жінок, наприклад?
Слова зірвалися з вуст Ріццолі, перш ніж вона встигла схаменутися. Ця отруєна гіркими емоціями стріла не змогла пробити обладунки співрозмовниці.
— Ви, правоохоронці, бачите лише кінцевий результат, — спокійно відповіла доктор О’Доннел. — Жорстокість і насилля. Страшні злочини, які є логічним наслідком того, що пережили ці люди.
— А що бачите ви?
— Те, що сталося в їхньому житті раніше.
— І тепер ви хочете сказати, що це все через нещасливе дитинство?
— Що ви знаєте про дитинство Воррена?
Ріццолі відчула, як у неї підвищується тиск. Вона не мала бажання обговорювати коріння Гойтових збочень.
— Його жертвам плювати на його дитинство. І мені теж.
— Гаразд, але що ви про це знаєте?
— Наскільки мені відомо, його дитинство було цілком нормальним. Я знаю, що в нього було краще дитинство, ніж у багатьох чоловіків, які не ріжуть жінок.
— «Нормальним»…
Доктора О’Доннел, здається, звеселило це слово. Вона подивилася на Діна — уперше, відколи вони опинилися в цій вітальні.
— Агенте Дін, чого б вам не поділитися з нами визначенням нормальності?
Вони обмінялися поглядами, в яких відлунювали давні, так і не завершені битви. Однак хоч би які емоції відчував Дін, у його голосі вони не прозвучали. Він спокійно сказав:
— Детектив Ріццолі ставить запитання. Пропоную вам відповідати, докторе.
Дін справив на Ріццолі враження людини, яка звикла в будь-якій ситуації брати контроль на себе, і тепер її здивувало, що він не бореться за лідерство, а дозволяє їй вести розмову, обравши натомість роль спостерігача.
Через її гнів розмова пішла шкереберть. Настав час повернути свої позиції, а для цього потрібно було тримати гнів під контролем. Просуватися спокійно і методично.
— Коли ви почали писати одне одному? — запитала вона.