Вони сиділи і дивилися на кардіограму, чекаючи, доки серце почне битися повільніше. Ріццолі ніколи не звертала уваги на серцебиття у власних грудях. Тепер, вдивляючись у кардіограму Корсака, вона відчула власний пульс. Серцебиття завжди здавалося їй чимось природним, і вона тепер намагалася уявити, як воно — дослухатися до кожного удару і боятися, що наступного може не бути. Що пульсація життя в грудях раптом зупиниться.
Вона поглянула на Корсака, який лежав, не відводячи погляду від монітора, і подумала: «Він не просто злий. Він наляканий».
Раптом він сів, рука злетіла до грудей, широко розкрилися повні страху очі.
— Покличте медсестру! Медсестру!
— Що? Що таке?
— Ви хіба не чуєте сигнал? З моїм серцем щось не так…
— Це мій пейджер.
— Що?
Вона зняла пейджер з пояса і вимкнула сигнал. Потім розвернула дисплей до Корсака, щоб показати номер на визначнику.
— Бачите? Це не ваше серце.
Корсак упав на подушки.
— Господи. Заберіть звідси цю штуку. Я мало не здох від страху.
— Звідси можна зателефонувати?
Він лежав, зітхаючи з полегшенням, усе ще притискаючи руку до грудей, а все його тіло розпливалося на ліжку.
— Так-так, я не проти.
Ріццолі підняла слухавку і набрала номер.
Відповів знайомий оксамитовий голос:
— Відділ судово-медичної експертизи, доктор Айлс.
— Ріццолі.
— Ми з детективом Фростом продивляємося на комп’ютері рентґенівські знімки зубів. Опрацьовуємо список зниклих у Новій Англії жінок, який нам надіслали з Національного інформаційно-кримінологічного центру. Аж тут мені електронною поштою надходить цей файл з поліції штату Мен.
— Про яку справу йдеться?
— Убивство і викрадення, які сталися другого червня цього року. Жертва вбивства — тридцятишестирічний Кеннет Вейт. Викрали його дружину, тридцятичотирирічну Марлу Джин. І зараз я дивлюся на рентґенівські знімки її зубів.
— Ми знайшли Рахітичну Жінку?
— Знімки збігаються. Тепер у неї є ім’я. Марла Джин Вейт. Нам зараз надішлють факсом усі подробиці.
— Чекайте, ви сказали, що це викрадення і вбивство сталося в штаті Мен?
— У місті Блю-Гілл. Фрост каже, що він там бував. Їхати годин п’ять.
— У нашого вбивці більший ареал полювання, ніж ми думали.
— Фрост хоче з вами поговорити.
Ріццолі почула в слухавці веселий голос Фроста.
— Ви колись куштували рол з омаром?
— Що?
— По дорозі можемо замовити. На Лінкольн-Біч є класне місце. Виїжджаємо завтра о восьмій — і будемо там саме на обід. Вашою машиною їдемо чи моєю?
— Можемо взяти мою. — Ріццолі помовчала. — Дін, мабуть, захоче поїхати з нами, — додала, не стримавшись, вона.
Фрост відповів не одразу, а коли заговорив, ентузіазм у його голосі згас.
— Ну, якщо ви хочете взяти його з собою…
— Я йому зателефоную.
Поклавши слухавку, вона відчула на собі погляд Корсака.
— Отже, Містер ФБР уже став частиною команди, — сказав він.
Не звертаючи на нього уваги, вона набрала номер Діна.
— Коли це встигло змінитися?
— Він просто додатковий ресурс.
— Раніше ви про нього інакше думали.
— Відтоді ми мали нагоду разом попрацювати.
— Тільки не кажіть, що побачили його світлий бік.
Помахом руки Ріццолі наказала йому замовкнути. Виклик ішов, але Дін не відповідав. Натомість звучав механічний голос: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок».
Вона поклала слухавку і глянула на Корсака.
— У чому проблема?
— Ви отримали нову інформацію і не можете дочекатися розмови зі своїм приятелем із ФРБ. Що відбувається?
— Нічого.
— Мені так не здається.
Ріццолі зашарілася. Вона дещо приховувала від Корсака, і обоє це розуміли. Навіть набираючи номер Діна, вона відчула, як пришвидшився пульс, і прекрасно знала, що це означає. Вона почувалась як наркоман, який рветься до нової дози й не може зупинитися — і тепер телефонувала до готелю. Ставши спиною до ошелешеного Корсака, дивилася у вікно і набирала номер.
— Готель «Колонейд».
— З’єднайте мене, будь ласка, з одним із ваших пожильців. Його звати Гебріел Дін.
— Секунду.
Очікуючи, вона шукала правильних слів для розмови з ним. Правильного тону. Виваженого. Ділового. «Коп. Ти коп».
Реєстраторка за мить знову була на лінії.
— Вибачте, але містер Дін тут більше не живе.