— Що будемо робити? — спитала Артаніс, котра виїхала верхи наперед. Риси її витонченого личка були викривлені бажанням бою.
— Тут має бути прохід в горах, — відмовив Нолофінве втомлено, — якщо довіряти мапам, і зброєносцю мого сина. Рушаємо на південь, там ліси і родючі долини. Стояти тут облогою не випадає — у нас мало води, дорожній хліб закінчується, та й невідомо, хто замкнувся у цій твердині. Якщо тут хазяйнує Майя Саурон, то він мені поки що нічого не винен…
Рушення поволі двинулося від стін мовчазної фортеці. Фіндекано зайняв своє місце на чолі загону. Він їхав верхи, не бажаючи зоставляти Моретінде в обозі. Ант сидів у нього за спиною, обійнявши руками за стан, і притуливши до спини командира розкошлану срібноволосу голівку.
Васа, Вогняне Серце, заливала долину тіней потоками світла. В цьому світлі губились верхівки Тангородріму. Дивитись вгору було боляче очам, тому Ельдар йшли, схиливши голови, і лише час від часу позирали на чорні мури, ніби вплавлені в скелі.
Раптом Фіндекано ніби почув своє ім’я. Не голос навіть, шелест вітерцю повторював і повторював його наймення…
— Анте, — спитав юнак у зброєносця, — ти нічого не чуєш?
— Тільки вітер свистить, аranen… Тут завжди вітер, в цих горах.
— Ніби хтось кличе мене… Весь час кличе…
— Ні, мій воєводо… Ант не чує нічого…
Фіндекано гукнув на Алмареа, який теж їхав кінно. Сурмач на подібне питання теж відмовив, що не чує нічого, окрім вітру.
Голос зник лише тоді, коли передові рушення звернули в бік гірського проходу. Зник раптово і страшно, ніби той, хто кричав, захлинувся кров’ю з власного горла.
Фіндекано здригнувся, і обернувся ще раз туди, де зосталися чорні мури загадкової твердині. І шелест вітерцю приніс йому вже не крик навіть — шепіт зірваного голосу:
— Namarie, мій Астальдо!
Неначе холодним вітром Гелькараске обвіяло юнака, і він ледве стримав бажання повернути коня, знову стати біля чорних мурів, переконатися, що йому почулося, що це не знайомий з дитинства голос захлинувся болем і кров’ю…
Пливло по ясно-блакитному небу жовтогаряче світило, схоже на плід Лауреліни… Темні тіні лягали під ноги Нолдор, а спека ставала все сильнішою. І зникло рушення в тіні гірського проходу, зоставивши чорну твердиню спочивати на осонні. Ніщо не ворухнулося на вежах, і лише долиною, колись похмурою долиною тіней, тяглися до світла яскраві квіти, ледь прим’яті легкими ногами Ельдар.
***
Світ за горами розквітав просто на очах у захоплених Ельдар.
Вони швидко навчилися рахувати час за зміною двох нових світил, панування Васи назвали днем, а князювання Рани — ніччю. Час зміни вигляду Рани вже давно нарекли місяцем, і, хоча, з появою Васи, Рана почав змінюватися ритмічніше, назва прижилася. Ліси Гітлуму — так бо звалася земля за горами, квітли так, ніби хотіли наздогнати втрачений час. Рушення йшло крізь п’янкі запахи квітів і трав немов уві сні.
На мапах Нолофінве на їхньому шляху мало бути велике озеро Мітрім. Біля цього Срібного озера князь хотів поставити табір, щоби його Ельдар відпочили від виснажливого шляху.
Ант, який вже був тут колись зі своїм родом, не шкодував слів, описуючи красоти Мітріму, вода якого сріблилася під зорями в ті часи, коли тільки вони світили над Ендоре. Лучники Фіндекано вже передчували купання, риболовлю, полювання, танці при світлі зірок в сріблястому сяйві Рани і виспівували веселих пісеньок про сади Валінору. Прибадьорився обоз — жони розквітли усмішками, діви виймали з вузликів дбайливо заховані прикраси, на світло Васи з’явилися валінорські сукні, невідомо яким чином пронесені через Гелькараске попри всі накази покинути зайве. Дітлашня носилася поміж воїнів, увірувавши у власну безпеку. Навіть сам Нолофінве трохи відтанув — як він потім сказав Фіндекано, зненависть до Морінготто затьмарила йому розум, і він зовсім забув про жон і дів, котрі йшли за військом. Якби з Ангбанду висунулася якась нечисть і здолала воїнів, то ніжним квітам Валінору було б зовсім зле… Не говорячи вже про дітлашню — найбільший скарб Ельдар. Нині князь йшов попереду рушення у вінку з квітів і листя, який вдягнула на нього мала Ітарільде, донька Туракано, і цей вінок личив грізному Нолофінве більше, ніж золотий княжий вінець.
Тривожний звук сурми трохи не застав розімлілих лучників зненацька. Нині в передовому загоні йшов Айканаро зі своїми воїнами з Nеlya Nosse. Вони і просурмили тривогу.