— Анте, — попрохав він, намагаючись стримати сльози, — збережи це — для мене…
— Може, я все таки з вами, cano?
— Ні, дитя моє… Я мушу йти сам.
Ввечері Фіндекано нав’ючив на Моретінде сакви, взяв лук та стріли, оперезався мечем Феанаро, і повісив на пояс ножа. Секрет магтанової сталі був відомий ковалям всіх Трьох Домів, але Вогняний Дух вдосконалив його, і зброя, власноручно виготовлена Великим Митцем, розтинала залізо, наче масло. Нолофінвіон допускав, що Майтімо тримають в кайданах, а може і в нашийнику, як в тому сні. Можливо, прийдеться тут таки, на місці, знімати з бранця залізо… Саме з цією метою він випрохав у Макалауре ножа, а меч був необхідним для захисту. Невідомо, на що доведеться наштовхнутись там, біля Тангородріму. Може і на балрога…
Батькові він зоставив записку, і наказав Анту доручити її Нолофінве не раніше полудня. Лучникам сказав, що йде до загону Фінарато, погостювати, і старшим призначив Алмареа.
Ант провів його до вартових постів, і зіслизнув з коня, тяжко зітхнувши. Вартовими були воїни Фінарато, тож Фіндекано сподівався, що вони не стануть розпитувати, куди це він подався. Мало які справи виникли у сина Нолофінве…
— Ти думаєш, що це справді розумне рішення — лізти самому в те Залізне Пекло?
Старший Арафінвіон виник поруч з ним нечутніше за тінь.
— О, неначе привид, — спробував пожартувати Фіндекано, — як ти вистежив мене?
— Я знав, що ти помчиш до Ангбанду з тої хвилини, коли ти повернувся до наших лав. Ти справді не бажаєш взяти з собою ще одного воїна? Я тримаю в шатрі наготовані сакви, і добре нагодував коня…
— Фінарато, — мовив лагідно Нолофінвіон, — я люблю тебе, мій мудрий брате, і вдячний тобі за підтримку і дружбу. Але, якби мені потрібен був напарник, я взяв би з собою когось з Феанаріонів. Ти думаєш, вони не пролізли б туди, аби була хоч би найменша можливість?
— Чому ти вважаєш, що будеш щасливішим за них?
— Я — учень Вишнього Ірмо, його найперший учень. Я зможу закритися навіть від Маяр. Не знаю, чи вистачить мого вміння, щоб одурити самого Морінготто, але спробувати можна. Я не лізу туди наосліп, повір мені, друже.
— Я теж є учнем Ірмо — ти забув? Я вмію змінювати зовнішність собі і іншим, і зможу прийняти вигляд навіть огидного urko…
— Це трохи не те, друже… Зміна зовнішньости там не допоможе. Я пройду там, мов тінь, мов дух… Я зможу змусити отих ікластих тварей показати мені шлях… Я видобуду відомості просто з їхнього мозку, чи що там у них замість мізків. А головне — я відчую брата, навіть якщо він в аvanire…
— Гаразд, — зітхнув Фінарато, — не будемо втрачати час… Але, якщо ти не повернешся — я вирушу на пошуки…
- І військо втратить ще одного воєводу… Якщо я не повернуся — просто забудь про двох оtorni.
Фіндекано торкнув коня, і Моретінде помчав на північ.
Ранок настав сірий та похмурий. З гірського кряжу наповзали тумани, а на верхівках гір ніби клубочився дим. Гидко смерділо сіркою, північний вітер ніс просто на Мітрім якісь отруйні випари, від яких згорталося у рурочки листя і опадав квіт з розквітлих під золотим світилом дерев.
Моретінде пирхав, воду зі струмочків пив з превеликою обережністю, і жалісно згадував про чисті джерела Валінору. Фіндекано вже настільки звик до бурмотіння протестуючого голосу в своєму розумі, що просто не звертав на нього уваги. Зрештою, вірний кінь був правий — яка лиха сила понесла Нолдор воювати?
— Сиділи б собі в Тіріоні, - мовив до себе Фіндекано, — біля чистих вод і ясних зір…
Їхати він намагався вдень, сподіваючись на силу, хоч притьмареного димом, але світла. Ночами спав, вірніше не спав, а марив з розплющеними очима, дивлячись на зорі, якщо вдавалося розгледіти їх крізь туман. І нарешті знову побачив верхи Еред-Ветріну… Десь там, на одному з перевалів на руках своїх синів помер Феанаро, і полум’я його нещадного духу вирвалося на волю, перетворивши на попіл тіло… Десь там йшов на перемовини з ворогом рудоволосий Нолдо, а замість посланника на нього очікувала засідка… Десь там…
Моретінде юнак залишив в лісі, неподалік від того місця, де починався гірський кряж. Чотириногому своєму приятелеві він суворо наказав очікувати на нього сім змін денного світила, а якщо господар не повернеться — мчати назад до табору. Валінорському коню це не сподобалося ще більше, він незадоволено пирхнув, але знаючи норов хазяїна, суперечити не став, і лише поклав голову на плече Фіндекано.