Дізнався Фіндекано і про існування лазів у скелях Тангородріму, через які у гори часом виходили загони вивідачів. Один такий лаз був неподалік звідси — за ущелиною, з того боку гори, що виходив на гірський прохід, яким йшло нещодавно рушення Нолдор.
Коли юнак нарешті виринув з глибин орочого розуму, наче зі смердючої калабані, Игир, командир у чоботях, отямився теж, і зрозумів, що життя його закінчилося, а з ним і мрії отримати озброєння зі справжнього заліза, мати зо дві самки у власність, а може й три, служити поміж вибраних під рукою самого Больдога, а там — хто знає — може й зайняти його місце за правом сильнішого. В руці у квена,
чорноволосого квена, був ніж, і лезо ножа світилося синім вогнем, як і очі ворога. Игир лише розважав мовчки, скільки буде тягнутися розвага, і чи дуже це буде боляче.
— Нещасна істото, — вимовив чорноволосий квен, — краще б ти зостався нерозумною твариною, і бігав би десь у лісі… Без чобіт…
Игир його не зрозумів, а потім вже й не міг зрозуміти нічого, бо лезо ножа безпомильно знайшло його серце…
Опісля так вдало проведеного допиту, Фіндекано з хвилину сидів біля мертвого орка, витираючи з обличчя піт. Те, що він відчув, длубаючись в розумі цієї порченої Мелькором тварини, було жахливим. Він, Фіндекано, збожеволів би від такого життя. А вони — вони жили, і навіть були щасливими, раділи отим чоботям, підвищенню по службі, закривавленій золотій прикрасі, здертій з приреченого…
Майтімо… Лезом ножа по горлу… Майтімо… Це зветься розвагою…
Золота пектораль, на якій закрепла кров Руссандола…
Фіндекано обережно зняв з мертвої потвори витвір своїх рук, і заховав до дорожньої сумки. Тоді підвівся, повиймав стріли з мертвих тіл, відтягнув трупи до розколини і зіштовхнув вниз. Нехай пошукають… Подумають, певне, що хоробрий Игир вирішив чкурнути зі служби разом з підлеглими.
Юнак брів ще два дні в смердючому тумані, сторожко вслухаючись в звуки і шелести. Запахи ставали жахливими — до сірки і диму додався ще один: якоїсь тухлятини. Третього дня повіяв вітер, і дихати стало легше.
Схил Триглавої гори виник перед ним десь опівдні. Фіндекано, як і раніше, намагався мандрувати вдень, сподіваючись, що тварі, звиклі до темряви, вдень сидітимуть у підземеллях.
Потрібно було відшукати лаз, про який він дізнався від свого бранця. Ельда пізнав місцевість — далеко внизу мріла долина Дор-Даеделоту, поросла травою і квітами, які ніби кидали виклик смороду і диму. Каміння під ногами тремтіло, ніби там, під скелями працювали молотами сотні ковалів. Фіндекано укрився за скелястим уламком, видобув з дорожньої сумки шматочок хліба і поволі почав його жувати. Його тіло нині могло обходитися шматочком цього особливого хліба Ельдар, і ковтком води на день, але юнак знав — зловживати таким станом не можна, виснажишся вщент. А йому ж ще може доведеться тягнути по цим скелям визволеного бранця. Про те, що у нього щось не вийде, Нолофінвіон заборонив собі і думати. Хіба що… Хіба що Майтімо вже оповідає Судді Намо про своє коротке відважне життя з єдиною, але страшною плямою — Альквалонде. Про Лосгар і спалені кораблі Фіндекано теж вирішив забути. Що б там не сталося — Руссандол заплатив за все…
Перебираючи в голові те, про що дізнався від орка, юнак раптом згадав свої сни, і те, як воїни-Нолдор йшли там, внизу, йшли у бойовім шику, а квіти тяглися до нового світила просто під їхніми ногами. І голос… Зірваний болем і криком голос, якого ніхто не почув, окрім нього самого. Namarie, мій Астальдо! Namarie… Прощавай.
В тому останньому сні, який Фіндекано пам’ятав пречудово, Морінготто відіслав бранця «подихати свіжим повітрям». Потім отой крик… Може Майтімо тримають десь на відкритій вежі, на вітрі, холоді, а тепер ще й на денній спеці… І в тому сні Морінготто ніби сказав, що Майтімо буде знаходитися там аж поки не зніме аvanire, давши зрозуміти, що згоден на якісь умови. Або, доки до фортеці не привезуть полоненого «воєводу з косами». Ельда поїжився — «воєвода з косами» нині сам ліз у ворожу пащу.
— А де, скажіть, у мене вихід? — спитав він сам себе, — ми з тобою прокляті, Руссандоле. З одного боку Морінготто, з другого — Суддя. Дійсно, навіть до Мандосу не втечеш.