Треба було все добре обдумати. Цнотою Другого Дому завжди була розсудливість. Отже — відкрита вежа. Не над брамою — тоді крик Майтімо почули б усі. Не над мурами — половина війська стежила за тими вежами, видивляючись ворожих лучників. Але з того місця має бути видно долину і міжгір’я… Може, це скеля… Просто скеля, з якої неможливо спуститись… Як його туди доправили? Ну, це ж Морінготто… Чи мало у нього летючих тварей? Велетенський кажан, наприклад, схожий на того, що вони його бачили в дитинстві…
Фіндекано дожував останній шматочок своєї денної пайки, ковтнув води з баклаги, прикинув на око, звідки краще видно долину, і поволі подерся вгору по схилу, всипаному камінням.
***
Всипаний камінням схил привів Ельда в розколину гори, по якій слався чи-то дим, чи-то туман. Пройшовши по ній трохи, Фіндекано побачив, що розколина закінчується стіною. Глухий кут… Хоч сядь та плач. Ні, доведеться повертатися назад, і відшукувати отой орочий лаз. Тут не було ні виступу, ні скелі… Даремна витрата часу.
І все таки… Все таки він не хотів іти звідси. Напружені відчуття раптом озвалися таким бринінням, наче по нап’ятим нервам хтось хльоснув батогом.
Фіндекано зняв з плеча лук, наготував стрілу… Небезпека? Ні, наче не схоже…
Майтімо був десь тут… Юнак міг би в цьому присягнути. Десь поряд душа побратима змагалася з муками тіла, з останніх сил тримаючи захисну броню аvanire.
Тятива забриніла під пальцями Фіндекано. Забриніла, мов струна арфи…
— На озера на глибокі — задзвенів у розколині на злість оркам, Морінготто, Судді, прокляттю, видимій погибелі ніжний голос Ельда, залюбки виходить лебідь, а орел ширяє в небі, а орлу подружить сокіл.
Вітер свище ущелиною… Вітер… Вітер обережно підхоплює на крила не голос навіть — хрипкий шепіт — Із країв південно-синіх, із країв лише далеких щовесни летять лелеки, носять вісті провесінні.
Фіндекано був певен — окрім нього ніхто б не почув відповіді. Як ніхто не почув того крику…
— Майтімо! Де ти? Майтімо!
— Мій Астальдо…
— Майтімо, ти мене бачиш?
— Тепер… бачу… Вітер… розвіяв… дим…
— Де ти, брате?
— Залізь… на прискалок… правіше… від тебе… Подивись вгору…
Прискалок був крутим. Фіндекано дряпався на нього, мов кіт, допомагаючи собі ножем. Ноги сковзали по камінню. Врешті виліз… Став.
— Вгору, Астальдо… Вгору…
Фіндекано підвів голову, і вперше в життя подумав, що його підводить зір.
Просто перед ним був схил, гладесенький, що виблискував незнаною гірською породою мов чорний адамант. Вище виднілося сіре каміння, що переходило у такий же виступ.
Неподалік від виступу на ланцюгу, вбитому в камінь, щось висіло… Хтось висів… Саме висів, а не стояв — босі ноги бранця не мали опори. Ланцюг охоплював зап’ясток правиці полоненика обручем кайданків. Першим враженням було, що то мрець, підвішений на пострах комусь невідомому в цій пустельній розколині.
Та бранець ворухнувся… Підвів голову.
— Це… справді… ти…
— Майтімо! — задихнувся Фіндекано, — Майтімо!
— Ти… Ти прийшов… До проклятого… до зрадника… Ти прийшов…
— Мовчи, — мовив Нолофінвіон, — не витрачай сили… Про оті злощасні кораблі я поговорю з тобою, коли стягну тебе з того клятого верху. І розмова буде серйозною, так що готуйся…
— О, я готовий… Тільки… не … двобій… Бо… я кращий… мечник…
— Ти, рудий хвалько, — сказав Фіндекано з серцем, видобуваючи з наплічника своє знаряддя для долання крутосхилів, — і попустили ж Боги, що моїм оtorno став найперший базіка серед синів Феанаро…
Зверху донеслося щось, схоже на вороняче каркання. Нолофінвіон подивився вгору, і його аж пройняв жах — Майтімо сміявся. Сміх перейшов в крик болю — змордоване тіло не витримало й краплі зайвого напруження.
— Ти…, - вишептав Руссандол, трохи отямившись, — помиляєшся… В цій гостинній… твердині… Рудий… Майтімо… — наймовчазніша… особа…
— О, та мовчи ж, нарешті, - мовив Фіндекано благально, — ну, що за нерозумний Нолдо…
— Я… так… довго…
Фіндекано зрозумів. Його приятель ладен був терпіти ще більший біль, аби тільки не відчувати себе самотнім між ворогами.
- І все таки мовчи, Майтімо, милий… Ми зладнаємо… Потерпи ще трохи… Я підіймусь…
Фіндекано морочився біля підніжжя скелі довгий час, поки не зрозумів остаточно — піднятися не вдасться. Клята скеля, що не могла бути природнім витвором, була гладесенькою мов ковзанка, і міцнішою за сталь. Не було куди вбити гак, нікуди поставити ногу, ні за що зачепитись… Пастка… Це була скеля тортур, і для мученика нагорі, і для того, хто спробував би його рятувати.