Тепер він був ближче до Майтімо, але трохи вище. Він міг доторкнутися до приятеля, до його волосся незрозумілого кольору, сірого, мов висхла трава. Лице Руссандола навівало жах — то був череп, обтягнений сірою ж таки шкірою. Череп з чорною раною вуст. І з проваль у цьому черепі дивилися знайомі зелені очі, затуманені болем і тривогою.
— Фіндекано, — вимовив Майтімо над силу, — якщо ти… ще раз… так стрибнеш… без попередження… то Суддя… отримає моє… fеа… просто… зараз…
— Скажіть будь ласка, — огризнувся Фіндекано, вчепившись у мотузку, і над силу вирівнюючись в повітрі. — тільки що дехто бажав, щоб я його пристрелив…
— О, може…було б… краще… Так… ризикувати…
Нолофінвіон дістав з сумки приготований шматок мотузу, обвив ним Майтімо під пахвами, затягнув петлю, а другим кінцем так само примотузував себе.
— Зараз, — мовив, — я розпиляю цей клятий ланцюг, а Торондор нас підхопить. Отоді вже Морінготто точно сказиться.
— Ти… неймовірний… Астальдо…
— Мені просто щастить, ось і все… Як вчасно тут з’явився орел…
— О, вони… кружляли…тут… віддавна… Може…мене… і бачили… Але ж це… птахи… хоч і… могутні… У них… немає… рук…
— Зате у мене є, і то вмілі. Ще трошки, Майтімо, і я звільню тебе.
Фіндекано видобув ножа, випроханого у Макалауре, і приступив до роботи, попередньо домовившись з Торондором по оsanwe, що покличе його, коли закінчуватиме. Майтімо дихав важко, з хрипом у натруджених легенях, але навіть не стогнав, коли побратим зачіпав його змучене тіло. Руссандол повірив у рятунок.
А Нолофінвіон зрозумів, що рятунку не буде, коли лезо ножа роботи Феанаро опісля того, як юнак працював майже півдня без видимих результатів, зламалося о зачаровану сталь кайданів. Це страшне залізо затягувало пошкодження так, як затягувало рани тіло здорового Ельда. Фіндекано випустив уламок леза з зітертих окривавлених рук і ледве не закричав від розпуки. Він не уявляв собі, що скаже прикутому страждальцю. Пастка… Подвійна пастка… Тут не допоможе і Торондор. Тут взагалі ніщо не допоможе…
— Мій Астальдо…
Тихий шепіт зірваного голосу. Шепіт, сповнений не докору — ніжності.
— Ти дав мені еstel, милий брате… Я понесу її в долонях до Судді, і скажу йому — мені, проклятому, зв’язаному неймовірною Обітницею, мені, братовбивці, принесли до Залізного Пекла надію… Я нестиму її, як вогник у тьмі, мій Астальдо… Я бачив, як зламався ніж, але ти маєш меча тієї ж роботи… Удар же — і відпусти мене на Захід.
Фіндекано лихоманково мислив, шукаючи виходу, і мовчав. Майтімо озвався знову:
— Мій оtorno, вже темніє… Часом сюди приходять тварі, милуватися моїми муками. За моєю спиною — двері у скелі, двері з висувною площиною. Ними мене сюди привели. Вони прийдуть… і ти загинеш, а може потрапиш їм до рук… і я тоді… я зламаюсь… і Морінготто отримає своє… і все це буде марно… все це марно… Убий мене… рятуйся… Благаю…
Нолофінвіон мовчки потягнув меча з піхов. І побачив усміх на змученому обличчі, усміх, схожий на вишкір черепа.
— Добре, побратиме… Шлях мій… на Захід… Хай буде… прямим…
В скелі раптом виникла щілина. Вона поволі розширювалась, і з неї тягнуло смородом, наче з могильника.
— Сюди…йдуть… Швидше… Астальдо… Швидше…
В змученому розумі Фіндекано раптом сяйнуло рішення. Страшний, несвітський, але вихід…
— Торондоре!
— Я тут, я пильную…
— Готуйся підхопити нас…
— Підхопити — тебе?
— Нас, Торондоре… Просто зараз…
Юнак притис до себе Майтімо лівицею. Мовив стиха:
— Не бійся… Повір…
— Я вірю… Namarie… Брате…
Свиснув клинок Феанаро, той клинок, що розрубав з одного удару залізну штабу. Фіндекано вдарив по руці Руссандола нижче страшного обруча, відтявши кисть руки. Тіло Майтімо, легке й невагоме, трималося тепер лише на мотузяному поясі.
— Торондоре!
— Я тут, я внизу…
— Рубаю мотуз…
— Давай, дитя…
Другий удар розсік мотузку, на якій висів Фіндекано. Юнак полетів вниз, обійнявши побратима, і впав у навстобурчене тепле пір’я Торондора.
— Гаразд, — пролунало в голові, - тримай…
На голову Фіндекано впав його плащ, який він зоставив на виступі скелі.
— Загорнеш його. На висоті холодно…
Двері в скелі вже майже розчинилися. З них долинув вереск злобний і лютий… Орел поволі набирав висоту, залишаючи Тангородрім далеко внизу. Фіндекано хапливо замотував Майтімо обрубок руки уривками власної сорочки. Крові майже не було — її так мало зосталося в зневоженому тілі