— Не смій і думати! — мовив Фіндекано гнівно, — опісля всього — здатися? Не смій і думати, гордий Нолдо, втекти до Мандосу — на нас там не очікує нічого доброго. Чому ти не хочеш довіритись цілительці?
— Я не можу зняти захист — він відчує… Морінготто.
— Друже, — мовив Фіндекано, присаджуючись поруч з пораненим, — Морінготто Вала, все так, але тут він не є всесильним. Його сила скута тілом, як і його дух. Він не дотягнеться до тебе.
— Я не знаю… — Майтімо опустив вії, - я не можу ризикувати… Але я маю оповісти тобі… Про Лосгар…
— Не треба, оtorno. Все минуло. Чуєш? Все…
— О, ні… Я оповім… У мене мало часу…
Майтімо підняв руку, праву, знівечену, зморщився і знову опустив її.
— Пробач, майстре-Нолдо, — прошепотів Фіндекано, — пробач, музико, скульпторе, художнику… Пробач…
— Я ще не зрозумів своєї втрати — смутний усміх майнув на змученому обличчі, - і не встигну зрозуміти, напевне. Не треба вибачатись — якби ти не наважився, то я і досі бовтався б на ланцюгу.
Фіндекано обережно обійняв друга, взяв до рук його лівицю, холодну і безживну, і мовив:
— Коли хочеш щось оповісти — то говори. Я слухатиму тебе.
— Тоді, - заговорив Майтімо, — в Арамані… Батько підняв нас по тривозі… Вантажилися ми з таким поспіхом, ніби за нами гналася лиха сила. Я забіг до тебе, забіг проститись, бо пам’ятав, як ми пливли від Альквалонде… Морські Божества гнівалися на нас, і ми могли б уже не побачитись. Я зоставив дар, звичаєвий дар поруч, бо пожалів тебе будити, у тебе був такий світлий усміх, ніби нічого не сталося — ні Альквалонде, ні прокляття Судді. А тоді побіг до корабля…
Він зітхнув і облизнув вуста.
— Може тобі водички? — спитав Фіндекано.
— Потім… Слухай… Переправа пройшла так легко, що всі аж дивувались тому. Ми знесли на берег вантаж, вивели коней, і я тільки очікував від батька команди лаштуватись в зворотню путь… Князь все не віддавав наказу, і тоді я підійшов до нього і спитав, коли починати лаштувати кораблі до переправи.
Батько подивився на мене, подивився якось так, що у мене замлоїло всередині, і спитав: «У тебе що, хтось там залишився?»…
Ну, розумієш, я до подібних жартів звик, тому й відповів теж жартом: «Фіндекано Відважний… Його потрібно привезти сюди першим. Кого з веслярів, і на яких кораблях ви пошлете назад?».
Ти ж розумієш, що ми не вперше говорили з татком про наше оtornasse, як, певне, і ти не раз спілкувався з князем Нолофінве… Я чув про якесь малювання…
— О, це давно минуло, — зітхнув Фіндекано, — отже, ти пожартував…
— Атож… Якщо татко був в доброму гуморі, то, опісля такого жарту, він усміхався, і говорив, що поміж семи синів, лише я успадкував стільки його духу, щоб суперечити йому. Якщо ж він був у поганому настрої, то сварив мене, звав зрадником роду, і виродком серед Феанаріонів, а тоді посилав робити якусь марудну роботу… Оскільки князь тоді явно був у гніві, я сподівався, що він відправить мене лаштувати кораблі і готувати команди.
Але татко раптом засміявся, мов причинний, і звелів сурмити загальний збір. Міnya Nosse вишикувалися на березі, передні стояли зі смолоскипами, бо це вже було Ендоре, варту посилили, і ходили чутки, що всяка нечисть має боятися вогню. Батько ухопив мене за плече, у мене воно потім ще кілька днів боліло, і поставив поруч з собою.
«Нолдор! — вигукнув він, — оцей виродок з поміж моїх синів насмілився запитати, кого ми привеземо сюди з того боку, і які кораблі пошлемо за ними! Так ось, я відповідаю — нікого і ніяких! Те, що зосталося позаду, я вважаю не втратою, а лише зайвим тягарем у дорозі! Вони проклинали моє імення — нехай клянуть і надалі! Нехай, жалібно виючи, повертаються у клітки Валар! Наказую спалити кораблі, і вирушати вперед одразу ж!»
Фіндекано розгублено кліпав очима. На страшній крижаній дорозі він часто думав — як було прийняте князем Феанаро оте погибельне рішення. Звикнувши до того, що князь Нолофінве завжди радився з синами, юнак чомусь уявляв, що Феанаро теж зібрав подібну нараду, і, в жахливих видивах часто бачив, як Майтімо усміхається презирливо і ледь гидливо, й говорить: «Я згоден… Покинемо тих несправжніх Нолдор їхній долі… Я першим піднесу смолоскип до корабля.» Коли ж Фіндекано намагався себе втішити, то бачив у яві, як Майтімо відмовляє батька від нерозважливого чину, і залишається один проти семи. Дійсність же була набагато гіршою — Руссандола і його братів навіть не спитали про згоду.
- І ти уявляєш, оtorno, — шепотів Майтімо, — всі наші воїни крикнули: «Слава вождю»! Всі — а у половини з них на тому боці зостався хтось із приятелів. Як би ми не ворогували родами, а все одно спілкувалися так чи сяк… Батько відштовхнув мене так, що я трохи не впав ницьма, вихопив у когось смолоскип, і першим пішов до кораблів. А вже за ним ринули інші.