Ти розумієш, вони вже й поховали Амбарто, а Макалауре навіть пісню про його загибель склав… Іти вперед я відмовився, тоді батько прийшов до мене сам. Він обдивився близнюків, сказав, що Амбарто нічого не загрожує. Потім обійняв мене і сказав: «Ти переміг судьбу».
— Хто приходив до тебе? — спитав Фіндекано, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Татко, — вишептав Майтімо, — Куруфінве Феанаро Фінвіон…
— Це Сильмарили? — спитав Нолофінвіон в якомусь раптовому прозрінні, - це Сильмарили, так?
— О, так… Ці Камені, прокляті і благословенні… Доки вони були у батька — він міг змагатись з Морінготто. Нехай татко вірив лжі Чорного Вали, але в ті ж тенета потрапило півТіріону. Але, коли Камені викрав Мелькор, то в лапах Князя Лжі опинилась частка батькової душі. Не її відблиск, який ми вкладаємо в наші творіння. Справжня частина fеа…
— Тому він так поспішав, — пробурмотів Фіндекано, — тому сам дав Обітницю, і змусив до того ж вас… Тому велів брати кораблі на меч, хоча можна було знайти інший шлях, врешті решт пройшли ж ми через Гелькараске, навіть не підготувавшись до такої дороги… Але Лосгар…
— Серед синів Феанаро я є найбільше схильним до холодного розрахунку, — мовив Руссандол, — і тому не вірю, щоб батько, йдучи рятувати Сильмарили, уклав план покинути в Арамані дві третини війська. Тоді, в Тіріоні, Обітницю давав батько, і в Альквалонде посилав нас штурмувати кораблі теж батько, але в Лосгарі — то був не він… Його вустами говорив Морінготто, і він домігся свого: Нолдор ненавидять одне одного. Щоправда, він бажав більшого: створити військо з Ельдар, з вождем Феанаро на чолі, і знищити Синдар Белеріанду нашими мечами.
Майтімо замовк, і знову облизнув сухі, запалені губи. Ант, котрий скромно притулився в куточку, одразу ж виник поруч з кухликом трав’яного напою.
— О, лише краплю на вуста, — прошепотів поранений, — я ж не можу пити, не можу ковтнути напою, хоча гину від спраги…
Ант обережно зволожив йому губи шматинкою полотна, і Руссандол подякував самим поглядом.
— Втішне дитя, — прошепотів через деякий час, — він зве мене Маедросом, уявляєш? Так, як ми колись складали собі синдарські наймення. Рудий, та ще й високий — це про мене.
— Відпочинь, — сказав Фіндекано, — і довірся Лаурендіе…
— Ні, о ні… Слухай… Якщо ти бачив Макалауре, то знаєш, як поліг батько, і про посланника знаєш… Я даремно взяв з собою воїнів — там теж були балроги. Всього двоє — але нам вистачило.
— Ти добре бився, я знаю, — мовив Нолофінвіон заспокійливо.
— Краще б я пішов туди сам… Але що ж тепер… Запізно… Той, другий Валарауко — це Мая, що прийняв образ балрога. Я не впорався… як і татко. Отямився вже в Ангбанді. Мене притягли просто до тронної зали, де сидів наш з тобою старий знайомий. На троні з чорного мармуру. Тільки, якщо у Валінорі він був вищим за нас десь на голову, то нині я б ледве дістав йому головою до поясу. Обличчя його ввесь час змінювалось, пульсувало, як незастигла сталь у ліжниці. Сильмарилів на ньому тоді ще не було — я б помітив, хоч яким не був зраненим і прибитим горем. Я шкодував своїх воїнів… Маранво…
— Я знаю… Макалауре говорив…
— При цій зустрічі я вперше і востаннє розтулив рота в Ангбанді… Спершу, звісно, говорив Морінготто. Він мовив, що смерть князя Фінве — то страшна випадковість, наш родич, мовляв, кинувся на нього зі смолоскипом, і щось там загорілось, що батькова смерть — це жахлива помилка, що він покарав за це Готмога, отого Валарауко, що вони мусили взяти Феанаро живим, я уже втямив для чого, але тримав свої здогади при собі. І нарешті, Морінготто запропонував мені… мені, сину Феанаро, замінити батька на місці, призначеному для нього.
— Вождь? — спитав Фіндекано, — вождь вірних Морінготто Ельдар?
— О, саме так… Він багато чого говорив… Все, чим він взяв батька — можливість вільно творити, рабство у Валар, золота клітка… Та тільки у мене інший характер, ніж у татка, я не кажу, що я є кращим, просто я…
— Ти є смолоскипом, а не лісовою пожежею — зітхнув Фіндекано, — А ще, ти нічого не сприймаєш серйозно…
— О, так, насмішник Рудий Майтімо… Я все те слухав, а Морінготто все плів і плів слова, мов павутиння, про якихось Квенді, що служили йому, про те, як їх, нібито, було винищено у Війні Стихій, винищено маярами Ороме і самим Тулкасом… Присягаю, він трохи не плакав, коли описував жахіття взяття Утумно…
— Князь Лжі, - мовив Фіндекано, — я тут познайомився ближче з urqui… Якщо вони є тим, що він створив вільно…