— Тварі, - прохрипів Майтімо, — уяви, я розплющую очі опісля того, як отримав від Валарауко булавою по шолому, ще не розуміючи, де я, і що зі мною, а наді мною схилилася мавпа в чоботях… І ця мавпа приміряє твій дар — оту пектораль з соколами. Присягаю, я подумав, що збожеволів, і це мені ввижається.
Фіндекано підкликав Анта, і той приніс з кутка покинуту там вчора дорожню сумку. Відкрив… І мовчки поклав біля лівиці Майтімо його прикрасу.
— О, — мовив Руссандол зі страшним усміхом, — гаразд… Як ти познайомився з цим вельмишановним представником urqui — стрілою, чи клинком?
- І тим і іншим…
— Він водив мені по горлу лезом ножа, і шкірився… Він…
— Майтімо, мовчи… Не говори…
— Ще трохи… Словом, я вислухав Морінготто, а тоді говорю — вибачте, вельмишановний Вала, я не укладаю угод з убивцею моїх рідних. Навіть, якщо ви й хотіли зберегти життя князю Феанаро, то не для того, щоб пити з ним quenilas при світлі зірок. А щодо князя Фінве, то ви ненавиділи його з того часу, коли він був свідком на суді над вами. Чи не там ви плазували перед Валар, благаючи помилування? А нині знову взялись за свої старі штуки — морочити голови розумним істотам і нацьковувати їх одне на одного…
— О, ні…, - тільки й вимовив Фіндекано, — Майтімо… А я і справді думав, що у тебе менше вогню в душі, ніж у Вогняного Духа…
— Ну, а далі… - Руссандол мимоволі затулив лице здоровою рукою, — Далі було зовсім зле… З тієї зали мене витягли urqui, обтяли ножем волосся, і знущалися доти, доки їх не розігнав один з Маяр, Саурон… Я, чесно кажучи, перелякався його куди більше, ніж urкo з ножем, бо той Саурон з вигляду був схожим на непохований труп. Лице аж зеленкувате, і очі… Очі вовкулаки… І усмішечка… Коли я ту усмішечку побачив, то зрозумів — Рудий Майтімо пошкодує, що взагалі народився на світ.
Як себе поводити, я зрозумів одразу. З Морінготто і його поплічниками не можна розмовляти… Вони всі такі ввічливі, такі в’їдливі, так мило усміхаються і одразу вираховують, що для тебе є найбільш дорогим, або болісним, а потім тиснуть на це слабке місце, аж доки не зламають… Мені там дуже часто нагадували про Альквалонде, про Лосгар, про братів… Про тебе… Вони знали все — певне, завдяки Сильмарилам… Але, коли мовчиш, і теж намагаєшся усміхатись у відповідь на всі домагання і кпини, тоді в їхній владі залишається тільки тіло, а до іншого — зась…
А в перервах між розвагами… у них катування зветься розвагою, уявляєш? Мене трохи приводили до ладу і водили до Морінготто, а той вболівав над моєю нещасливою долею… Брати, мовляв, зреклися тебе, Майтімо… Ця істота називала мене Майтімо, знущаючись над нашим звичаєм берегти аmilesse для найдорожчих…
— Макалауре, — мовив Фіндекано обережно, — в розпачі… Як і інші, зрештою. Мій оtorno, вони були не в змозі…
— Я не гніваюсь, — вимовив Руссандол, — не гніваюсь… Гірше було б, аби мої малі теж потрапили до його лап…
— А Камені… Я бачив сон, власне то було видиво… Ти знаєш де Камені?
— Він уже вправив Сильмарили у вінець, який носить на голові, — сказав Майтімо з крижаною люттю в голосі, - І, здається, попік при тому лапи… Це жахливо — батькові Камені були живими, я чув їхні голоси, що прагнули визволення. А під час останньої зустрічі, Морінготто сказав, що ви пройшли Гелькараске, що ви йдете на південь, і що він послав urqui … за тобою… Якби вони тебе схопили… Я не знаю… Мені здається, що я б погодився… на все… Я не зміг би дивитись, як тебе…
— Майтімо, — Фіндекано обхопив його руками, відчуваючи, як страхітлива холодна лють аж струшує змученим тілом друга, — Забудь… Не згадуй… Будь ласка… Цього не сталося… Забудь…
— О, не забути… — пробурмотів Руссандол, — нашийник, кайдани, тортури… Я мовчав… З камери мене витягали силою — я бився на смерть, кайданами, ланцюгами, щоб знесилитись і померти. Urqui вже боялися до мене заходити — Саурон присилав за мною балрога… Велика честь, неправда ж? І якось, опісля чергового побачення з Чорним Валою, мене вивели отими дверима в стіні, поставили на залізну площину над проваллям і прикували кайданками до скелі. Перед цим Морінготто ласкаво мовив, що мені потрібно подихати свіжим повітрям… А я мовчав, все мовчав… Опісля того першого разу, я не зронив ні слова… Я ще подумав — звідси видно зорі… І раптом опора вислизнула у мене з-під ніг, і я повис…повис… а ті… тварі… реготали…
Фіндекано мовчки гладив йому волосся. Помогти він тут не міг… Не міг зітерти з пам’яті гордого Нолдо час його приниження й страждань.