— Ні, моя пані…
— У старшого сина Феанаро відсутня сліпа віра в правоту більшості або сили, дитя моє… Хоча часом і він піддається загальній напруженості чи страху, як тоді, у Форменосі, коли накинувся на тебе зі зброєю, але твій брат має розважливий розум, і дуже швидко виходить з подібного стану.
— Він житиме, пані Лаурендіе?
— Тепер — напевне… Бідолашний юнак вбрався по-княжому, аби проститися з тобою. Бережи його, Фіндекано Астальдо, ще сотні літ опісля цієї біди огортай своїм теплом… Ота ще їхня Обітниця… це згуба для синів Феанаро. Не віддавай їй свого друга, а він витягне своїх братів. Любов’ю своєю витягне з пекельної пастки. Отоді ми всі посміємося над Морінготто.
— Але Камені, - мовив Фіндекано розгублено, — їх же таки потрібно повернути… Вони…
— Потрібно, — озвалася Лаурендіе, — але не за будь-яку ціну. Іди, відпочинь…
Юнак гукнув на Анта, котрий згорнувся в куточку шатра, і вийшов назовні, зоставивши Пробуджену поруч з другом. І здивувався, побачивши зоряне небо над головою. Він пробув з Майтімо весь день, поки світила Васа, Вогняне Серце… І він таки ще раз порятував його.
— Старший брате…
Туракано… Молодший брат, завжди правий молодший брат має нині вигляд винуватого і не підводить очей.
— Я винен перед тобою, старший брате..
— Про що ти, Турондо?
— Я накинувся на тебе, коли ти ледве дихав опісля отого жаху…
— Забудьмо, Турондо…
— Я ж таки пішов тоді до цього шатра. Тоді, коли ти знепритомнів… Пані Лаурендіе якраз була там, разом з двома іншими цілительками. Вона зміряла мене від голови до стіп таким поглядом, що мені стало зле, а тоді змусила допомагати при перев’язках…
— Змусила? Тебе?
— Перед нашою доброю чарівницею, брате, не встоїть і сам Морінготто. Я витримав до кінця — мене знудило, вже коли я вийшов звідти, за шатром. Це жахливо, такого не можна робити з живою істотою… Коли ти його знайшов, він висів на одній руці? На скелі? Ще відтоді, коли не було двох світил?
— Так, брате…
— Я був подумав, що мені почулося… Я слухав вашу розмову, пробач… Ви нічого не чули й не бачили, рівно, як і отой твій зброєносець-Нандо. Я зайшов… Зрештою, це й моє шатро, хоча Лаурендіе і вигнала мене геть.
— Ми не говорили нічого такого, що потрібно зберігати в таємниці. Окрім, хіба що… Пам’ять про Феанаро не мусить бути зв’язана з Морінготто… Наш старший вуй був дійсно втіленням величі й натхнення, і його діяння принесли нам славу, яка звучатиме в піснях, доки й стоїть Арда…
- І погибель, милий брате… Славу і погибель…
— Що ж — підіймемо голови, і подивимося погибелі у вічі…
— Старший брате, — знову вимовив Туракано, — опісля того, що я почув і зрозумів, я зрікаюся своєї ворожнечі до Першого Дому. Нехай між нами ніколи не буде колишньої приязні, але на quentaro і малих я не тримаю зла, а з Шаленою Трійцею я не ладнав і раніше. Щодо ж твого побратима, то я — його союзник віднині і довіку. Він не винен в подіях у Лосгарі, та, навіть якби і був винен — того, що він перестраждав, вистачить для найстрашнішої покути.
— Я радий, Турондо…
— Я зізнаюся тобі, Фіндекано, що недолюблював твого побратима, бо вважав, що мій старший брат має більше приділяти уваги нам з Аракано, а не носитися по вулицях Тіріону з рудим Феанаріоном. Я просто ревнував, розумієш?
Фіндекано розгублено усміхнувся. Він ніколи не думав, що стриманому холодному Турондо не вистачало братської любові.
— Але ж я люблю тебе, брате — мовив він просто, — і завжди любив… А тим більше — тепер, коли нас лише двоє…
— Отож бо, а ти поліз до пекла, навіть не попередивши.
Астальдо засміявся, і обійняв брата. Опісля цього примирення розмова з батьком вже не здавалася юнакові великим клопотом. Нолофінве, здається, пробачив сина ще до його появи у славі, на спині Торондора.
***
Гінця до Макалауре Фіндекано послав лише тоді, коли надія переросла у впевненість — виживе.
Про ворожнечу між родами було забуто. Майтімо виходжував весь табір — його годували, розважали, вбирали по-княжому… В шатрі весь час хтось сидів, то граючи з пораненим у вигадану колись все тим же Феанаро гру «Два війська», то попиваючи з ним quenilas та згадуючи Тіріон, то читаючи йому книгу, або награючи на арфі… Руссандол спершу до сліз соромився цієї уваги, особливо, коли його доглядали жони, котрі втратили близьких на кризі Гелькараске. Опісля випадково почутої розмови між двома Нолдіе, Майтімо пролежав день, відвернувшись від усіх, з застиглим обличчям, і Фіндекано ледве зміг його розговорити. В розмовах же, що кружляли по табору, Руссандола називали не інакше, як «бідолашним дитям», і навіть про загиблого Феанаро та палаючі кораблі Лосгару згадували без колишнього мстивого завзяття… Чоловіки тепер говорили щось про фатальну помилку, а жони додавали: «подібного не трапилося б, якби з Феанаро була Нерданель…».