Одного погожого ранку Фіндекано відправив на той бік озера свого вірного Анта, котрий вважав своїм обов’язком доглядати побратима свого княжича, і робив великі успіхи у вивченні квенья, в якому й практикувався з Руссандолом. Зброєносцеві було наказано побачитися з Канафінве Феанаріоном й сповістити його про те, що старший брат живий, і знаходиться в таборі князя Нолофінве.
Макалауре примчав на змиленому коні опівдні. Його супроводжували Амбаруссар — Фіндекано попрохав Анта передати, щоб «малі» приїздили по черзі. Все таки Майтімо був ще занадто слабким, часто засинав просто посеред розмови, або читання, а запальні Феанаріони могли просто задушити його в обіймах.
Quentaro зіскочив з коня, не дбаючи про свого валінорського огиря. Він не звертав уваги на цікавих Ельдар, при одному вигляді яких раніше помер би від сорому. Очі співця, що наче займали пів обличчя, вп’ялися в лице Фіндекано, котрий якраз майстрував біля свого шатра коновки для води. Рушенню не вистачало найпростіших речей, але це було і на краще — майстровиті Нолдор мали куди прикласти руки.
— Родичу, — мовив Макалауре, — твій зброєносець приніс мені неймовірну звістку…
— Зайди, toron, — відповів Фіндекано, — тільки не дуже лякайся…
Сам він зайшов опісля, разом з поблідлими близнятами. Майтімо якраз грав з Фінарато в оту військову гру, і підвів голову від дошки, розквітнувши усміхом…
Звісно, стан Руссандола було не порівняти з першими днями, коли життя його висіло на волосинці. Але виснажений він ще був добряче, а в його руде волосся вплелися срібні ниті. Макалауре з хвилину стояв мовчки, а тоді опустився поруч з братом на розстелені укривала і ткнувся головою йому в коліна.
— Ну, милий, — сказав Майтімо стиха, — О, в цім шатрі запахло морем… Стільки солоної води… Вітаю, мої найменшенькі. Тільки не треба плакати — ви мене утопите в сльозах. Хто це додумався мене поховати — ви ж мали знати, що рудим щастить…
Макалауре німував. Руссандол ласкаво провів лівицею по його розкошланому від швидкої їзди волоссю. Амбаруссар підійшли до них, теж сіли, і притулилися обличчями до плечей Руссандола.
- І я теж радий вас бачити, — озвався Майтімо знову, — тільки не промочіть на мені одежу, нерозумні лисенята… Все гаразд, все минулося.
— Може тебе перевезти до нашого табору? — запропонував quentaro, підвівши заплакане лице.
— Я приїду до Міnya Nosse сам, коли зможу сісти на коня.
— Може тобі щось привезти? Вбрання, щось із їжі…
— Вбрання, Макалауре… Мені незручно забирати у приятеля останню сорочку. Ти ще не забув Еркассе?
— Ні, звісно ні…
— Він від щирого серця поділився зі мною одежею. Ми бо з ним однакові на зріст — як два дубочки…
— Майтімо, ми не могли покинути Белеріанд… Обітниця…
— Досить, Макалауре. Ти вирішив вірно. Їхні вимоги не можна виконувати — спершу Чорний Вала вимагає поступки, тоді покори, тоді душі…
— Ти правда… не гніваєшся? — спитав quentaro з надією.
— Гніваюся? Ні…
Очі Макалауре раптом розширились від жаху — він побачив обрубок руки під гаптованим рукавом сорочки.
— Наш Старший Рудий, — вимовив співець безпомічно, — та як же це… Та за що ж…
— Те, що нас не вбиває — робить сильнішими, — відповів Руссандол з усміхом, — встав ці слова в якусь пісню, quentaro, і нехай вони переживуть віки… А про це… і про інше — тобі оповість Фіндекано, якщо захоче… Я не бажаю згадувати про Ангбанд.
Макалауре кивнув головою. Тоді взяв братову понівечену руку, і торкнувся вустами пов’язки.
— Я теж вас всіх люблю, — сказав Майтімо серйозно, — я радий, що ви всі живі і на волі. Найбільше я боявся, що котрась гаряча голова полізе в ту мишоловку…