— Ми намагалися, — пробурмотів Макалауре, — але вивідачі Тієлкормо наскочили на ватагу urqui і ледве винесли ноги. Турко було поранено, Лауральдо тягнув його на собі півдороги назад…
— Макалауре, милий, — мовив Руссандол лагідно, бо побачив, що співець ось-ось розридається, — я так давно не чув твого золотого голосу. Тут мені співають всі бажаючі — і Фінарато, до речі, ти з ним не привітався, і Фіндекано, і Алмареа… Але я б хотів послухати тебе…
— Вітаю, Фінарато…, - покірливо мовив Макалауре.
— Вітання і тобі, - озвався Арафінвіон, підводячись, — тобі дати арфу, toron? Це арфа Фіндекано, у неї гарний звук…
— Ти почуєш зараз, Анте, — мовив Фіндекано до зброєносця, котрий мишеням кинувся за арфою, і урочисто підніс її «cano Маглору», — Золотий Голос Тіріону… Наш родич співав перед Богами, і вони обдаровували його.
Співець торкнувся струн. Лице його прийняло відчужений вираз, сльози висохли… Коли арфа задзвеніла — шатром наче пронісся потужний порив вітру…
— Так дивно… Ми чули над морем лиш лемент пташиний
Так смутно… Життя — тільки шурхіт холодної зливи…
Бажання і волі і битви давно вже позаду…
А з нами зостались лиш вбивства і зрада…
Ми мчали… За димним вогнем смолоскипів, за духом вогняним…
Ми знали… Ми вірили серцем одним і сім раз полум’яним…
Ми бій розпочали при світлі зірок…
Та духу вогню вже призначено строк…
Так страшно… Зостатись самим попід зоряним небом
Так близько… Всього лише крок від життя до погребу…
І вітер розвіяв над Еред-Ветріном
Останню надію…
Над нами… І досі лунає прокляття, і вітер шепоче слова Обітниці….
Словами… Не вимовить серцю, лиш блиском зірниці…
Наш перший, наш старший зник в чорному вихорі бою
Як завжди, нас всіх затуливши собою…
Чекали… І кликали смерть не собі — а тому, хто в неволі…
Змагалися з вітром північним, що пахнув то димом, то болем…
Зосталось лише сподівання, те, що без надії…
Його побратим лиш Ельда, як і ми — але раптом зуміє…
Арфа озвалася дзвоном струн, наче стогоном у відповідь останнім словам. Фіндекано прикусив губу — пісня розчулила його до глибини серця. Фінарато ніколи не соромився сліз, і зараз втирав вологі очі. Ант, котрий втямив з пісні ледве половину, плакав просто від звуку голосу Макалауре, котрий звучав, ніби подзвін по загиблим. Руссандол сидів, обійнявши заплаканих близнят, і на його обличчі був якийсь дивний вираз — так дивляться в провалля, куди наміряються ступити.
— Макалауре, — сказав він врешті, - дякую за те, що не відспівав мене живцем, як Амбарто. Еstel, понад усе еstel… Ти підтримав її цією піснею, і я тобі вдячний… Ти нагадав про Обітницю — я не забув про неї… Ти мовив, що ви тужили за мною — я завжди знав, що маю гарних братів. Навідуй мене, доки я не стану на ноги, гаразд? А завтра нехай приїдуть ті троє — я знудьгувався за своїми шаленими братиками.
До шатра увійшла Лаурендіе, і без жодного пошанівку до мистецтва співу, вигнала геть усіх гостей, сказавши:
— Тобі час спати, рудоволосий… А брат твій міг заспівати щось веселіше — нині пів табору втирає сльози, і кожен певен, що його ніхто не бачить.
Перед від’їздом співець розпитав Фіндекано за його вилазку у ворожий стан та братів порятунок. Нолофінвіон оповів про все скупо, сухими словами, намагаючись не ранити і без того змученого quentaro.
— Отже, руку йому — ти… — прошепотів Макалауре, — я б не наважився… Ти зробив неймовірне, Астальдо — витягнув брата з подвійної пастки, витягнув живим і… і не божевільним. Старший Рудий жартує й усміхається, хвала Богам за цю маленьку милість…
— За це потрібно дякувати не мені, і навіть не Валар, а тільки самому Руссандолу, — мовив Фіндекано, — його нескореній душі. Ти не повіриш, але він сміявся навіть там, посеред своїх мук. Бережіть його, шестеро… Добре бережіть, і слухайтесь, як самого Феанаро.
— О, кожне його слово буде для мене наказом, — запевнив співець, — а Амбаруссар обожнюють нашого старшого… Щодо ж Шаленої Трійці — то Майтімо завжди міг домогтися від них покори, навіть коли вони намагалися розбігтися в ріжні боки, мов дикі коні.
Наступного дня до табору приїхали троє позосталих братів Майтімо. Вони привезли Руссандолу одяг, а також дари для Фіндекано і всього його роду. А потім Феанаріони почали приїздити щодня — то втрьох, то вдвох, то всі шестеро, то самі, то зі своїми воїнами, і поміж рушеннями потиху почалося братання.