Навіть Туракано вже не тіпало при вигляді багряних плащів з чорною зорею. А коли Фіндекано побачив Арельде, котра мирно прогулювалася берегом Мітріму під руку з Тієлкормо, то подумав собі з усміхом, що примирення довершилося.
Майтімо вже вставав. Він виходив з шатра, блукав берегом озера, або сам — тоді за ним тінню стежив малий Ант, щоб допомогти в разі раптової слабкості, або сидів на березі разом з Фінарато, вдивляючись в тихі води Мітріму. Присутність ясновидця діяла на Руссандола заспокійливо, може тому, що Фінарато завжди знав, коли потрібно поговорити, а коли й просто помовчати, дивлячись на воду.
Але найбільше часу Майтімо проводив з Фіндекано. Вони говорили мало — та й про що можна було говорити побратимам, які доторкнулися одне до одного душею. Розмови здебільшого закінчувалися тим, що Руссандол засинав, поклавши голову з тяжкою копицею рудого волосся на коліна приятеля.
Якогось дня Майтімо попрохав меча, взяв його у лівицю, кілька разів змахнув і сказав з погордою:
— Я бився з обох рук — нині шульга замінить мені десницю… Я прошу тебе, побратиме, бути моїм напарником у вправах.
— А не рано? — занепокоївся Нолофінвіон, — слабкість…
— Перемагається силою, брате. Неси ще один клинок, і будемо вправлятися.
Перші вправи завжди закінчувалися однаково — меч роботи Феанаро, який Фіндекано віддав брату, летів у траву, а Майтімо, блідий мов погибель, падав поруч, розметавши руки, здорову й понівечену, і дивився в небо, важко дихаючи.
Якось Фіндекано спробував піддатися побратимові, але Майтімо з силою метнув зброю в землю і прошипів своїм зірваним голосом:
— Не смій мене жаліти! Ніколи не наважуйся!
— Не буду, — мовив Фіндекано потульно, — не буду, Феанаріоне…
Майтімо стояв перед ним, трохи відросле волосся розметалося по плечах, по його улюбленій куртці брунатного кольору, яку привезли йому брати… Зелені очі палали давнім вогнем снаги і гордощів. Колишній бранець Ангбанду нині прагнув жити — і не просто жити, а жити для борні і помсти.
— Вибач, — промовив він врешті, - вибач, оtorno, за різкі слова…
— Бери меча, — мовив Фіндекано, — і ставай, сину Феанаро… Кажеш, я жалію тебе?
Майтімо падав у траву, підіймався, зціпивши зуби, знову брав меча у лівицю і йшов у наступ. Якогось разу встати вже не зміг, впав ницьма у високі трави, тонкі пальці змученої руки, однак, дотяглися до руків’я зброї, намацали його, застигли…
Фіндекано сів поруч, поклав руку на розкошлане руде волосся.
— Як ти, побратиме?
— Гаразд… — почувся шепіт, — назавтра повторимо.
Опісля подібних вправ Майтімо не йшов вилежуватись до шатра, а підкликав валінорського огиря, якого йому зоставили браття, і намагався на нього сісти, помагаючи собі однією рукою. Розумний кінь швидко зрозумів, як можна помогти молодому воїну, і почав опускатися на коліна, щоб Руссандолу було легше. Фіндекано кликав Моретінде, який у призначений час прибіг до табору, впевнений у загибелі «свого Ельда» і щиро зрадів, побачивши його живим і неушкодженим, і побратими відправлялися на кінні прогулянки, спершу — недовгі, а потім, все довші і довші.
Зрештою, настав час, коли Руссандол оголосив, що мусить їхати до табору Першого Дому. Лаурендіе, до якої вдався за порадою Фіндекано, мовила:
— Твій брат майже одужав, сину Нолофінве. Тіло затягнуло рани… затягнуло, як змогло. На місцях глибоких ран залишаться шрами — тут вже нічого не поробиш, цілительки не всесильні. Ну і руку… не повернути. Він може їхати.
І Майтімо, ввічливо попрощавшись з князем Нолофінве та всіма родичами, відбув до свого табору в супроводі воїнів, присланих за ним Макалауре. Фіндекано провів його до половини шляху, а потім повернувся до табору, ніби позбувшись половини власної душі.
За кілька днів до князя Нолофінве прибув від Майтімо офіційний посланець — юний Ельда в багряному. Фіндекано пам’ятав хлопця — його звали Морнемир, і він був родичем по материній лінії пані Нерданель. Юнак був невимовної вроди — темноволосий Нолдо з очима, що сяяли, мов смарагди. Вістовий Руссандола залишився в живих, бо йдучи на оті перемовини, Майтімо зоставив його у таборі на Еред-Ветріні. Побачивши Фіндекано біля княжого шатра, Морнемир схилився в глибокому уклоні з такою шанобою, що Астальдо аж стало незручно. Він уявляв собі, які оповідки про його вчинок кружляють по табору на тім боці озера. Нолофінвіон навмисне не складав про це пісню, належну за звичаєм Ельдар, бо знав, що побратиму неприємні спогади про полон і страждання. А за відсутністю пісні, про його звитягу завзято пліткували, і вигадували такі подробиці, які самому Фіндекано не снилися навіть у сні.