На Шалену Трійцю було страшно дивитись. Де й поділась усмішечка Тієлкормо. Карністіро дивився просто перед собою, у нього тремтіли вуста. Навіть Атарінке пройняло, і він не підводив очей, вчепившись в вилоги розшарпаної куртки.
— Я щадив вас, — шепотів Майтімо, — я думав обійтися натяками. Ви не зрозуміли, брати мої, вам стало шкода великокняжого вінця, який так личив Рудому Майтімо, а може, згодом, перейшов би і до вас. Чи не так, Тієлкормо? До твоїх білявих кіс — та ще й корону… Але сталося… Колись ви подякуєте мені за те, що зосталися Ельдар.
Моріфінве не витримав першим.
— Ти можеш пробачити мене, Старший Рудий? — спитав він, — чи є межа, за якою…
— Нема межі для моєї любові, - відповів Руссандол, — я пробачаю, Карністіро…
Тієлкормо не міг спромогтися на слово. Перший красень поміж Феанаріонів стояв, схиливши голову, і ніжне його обличчя палало, наче захід Васи. Фіндекано, котрий весь цей час думав, чи не перебільшує Майтімо провини Трійці, зрозумів, дивлячись на нього, що Туркафінве таки насправді приміряв вінця…
— Я не те…, - врешті сказав Тієлкормо, — я зовсім… Майтімо… Я… Я не хотів… Ми полізли в ті гори… Ми намагалися… Підібралися трохи не до самого Ангбанду… Мене було поранено… Така невдача … Я тебе люблю… Краще б мене… на ту скелю… Рудий… Ну, вибач… Ну…
— Мій хоробрий, — сказав Майтімо лагідно, — я пам’ятаю Підзоряну битву, і те, як шалена атака твоєї кінноти принесла нам перемогу. Тоді ще живий був татко, і зорі сяяли над нами, і зорі сяяли в наших серцях і на наших щитах… І ви забули про тих, хто зостався в Арамані, тільки я не забував, але й мене захопив вихор бою… Все гаразд, брате. Я з тобою.
У Куруфінве, котрий дивився на все це, звузилися очі. Фіндекано раптом зрозумів — цей не визнає провини. В дружній сімці таки зосталася прогалина, яка згодом могла принести чимало клопоту. Атарінке, молодший з Трійці, незважаючи на юний вік, був серед трьох братів верховодою, завдяки тому, що успадкував від Феанаро і зовнішність, і характер. Тільки князь Феанаро був запальним, все так, але не підлим. А Куруфінве-молодшого наче дійсно зурочив Морінготто, вклавши йому в душу бажання потаємної влади над душами і помислами своїх братів.
Поки що лише братів… А далі?
— Вибач… брате, — прохрипів Атарінке, більше вдаючи, що йому ще боляче, і він не може говорити.
— Що з тобою? — спитав Майтімо ледь насмішкувато.
— Холодний… вітер… Застудився…
Щось подібне, мабуть, відповідали Руссандолу його зірвиголови в не такому вже й далекому дитинстві, коли приходили додому зі слідами бійки.
— Не дражни більше вітер, братику. Ми знову разом. Ідіть до гостей, розважте їх. Ми з Фіндекано прийдемо пізніше.
Нолофінвіон провів очима трьох синів Феанаро і повернувся до четвертого. Лице Руссандола помарніло — напруга далася взнаки.
— Знову зник голос, — прошепотів Майтімо, — Рудий ще довго не зможе співати…
— Чи не занадто ти був різким з цими… дітьми?