Свято біля плес Івріну мало відбутися в дні літнього стояння Анари. Фіндекано вже звик називати світило на синдарський лад, як перейняв багато місцевих словечок від своїх нових підданців. В Ломіоні зосталася лише залога, вельми тим розчарована, але скута залізним послухом. Особистій охороні князя Фіндекано заздрили всі воїни — вони-то якраз їхали до Івріну і мали там знакомито розважитись.
Маленький загін кіннотників з обозом виїхав з містечка за кілька тижнів до рекомого початку свята — Фіндекано не хотів поспішати. Зі стін на них сипалися найщиріші побажання:
— Нолдор, Ломіон має бути першим скрізь — і в змагу, і в коханні…
— Алмареа, щоб повернувся, везучи за спиною панночку-Синде!
— О, не говоріть з Алмареа про прекрасних дів, в обозі їде та, що розбила його серце!
— Мірімоне, чи чуєш? Ти вже знову звик їсти зі срібного посуду — не загуби кухля!
— Наш князю, придивляйтеся пильніше — говорять, що там будуть панянки з Егларесту, ніжні, мов піна на хвилях моря!
— Еркассе, останнього разу Лауральдо викликав тебе на двобій, і ти програв! Знайди цього пихатого родича Мinya Nosse, і доведи, що наше таки зверху!
— О, який чудовий вигляд має загін — самі шовки та оксамити… А воїни з Міnya Nosse ходять в полотнянках та кожушанках, бо геть позамерзали на своїх пагорбах.
— Подражніть їх там, тільки не до погибелі…
— До першої крові, Ельдар, тільки до першої…
— Анте Доронінгу, бережи нашого князя — ти за нього відповідаєш!
- І не помандруй раптово з дівчам-Нанде десь на безвість!
Охоронці Фіндекано махали руками, гукали у відповідь і взагалі — веселилися. Молодий князь давно вже не бачив таких буйних веселощів. Страшна дорога в Ендоре пригнітила його воїнів, а постійна робота для війни і на війну — виснажила їхні душі. Однак, останні кілька літ Нолдор отримали можливість віддаватися улюбленим заняттям, і нині везли з собою те, що хотіли показати родичам, або комусь подарувати — прикраси, зброю, обладунки. Те, що не могли привезти — змальовували на папері: прикрашений статуями княжий двір, різьблені камінні стовпчики галерей, басейни у вигляді чаш… Ломіон мав вигляд кам’яної квітки, надійно прихованої за поясом стін. Все це, звісно, ще вимагало продовження праці, але вже було розпочато…
На привалах лучники говорили про родовища срібла неподалік Ломіону, про золоті жили в горах, про рудні, про магічні способи виробу магтанової сталі, про дівчат, і знов про дівчат… Жінок в поселеннях не вистачало, частина з них втратила в Гелькараске коханих, і тепер жила лише надією без сподівань про зустріч чи-то в Мандосі, а чи — опісля, незважаючи на Прокляття Намо, яке шпичкою стриміло в серцях тих, хто втратив рідних. Тому панянки-Синде користувалися поміж воїнами великим пошанівком, і княжі тілоохоронці плекали потаємні бажання, що саме біля плес Івріну вони зустрінуться поглядом зі своїми обраницями.
А Фіндекано вперше за два десятки літ відчув, що відпочиває… Вже не потрібно було гнати коней, розсилати гінців, працювати при світлі Рани Мінливого, знаного у Синдар як Ітиль… Він грав на арфі, наспівуючи валінорських пісень, складав пісні сам, однак з цих, нових, пісень сочилась тривога, мов кров із рани…
«Сонце світить ніби денно
Сонце гріє ніби літньо
Не росте мій дуб зелено
Не цвіте мій квіт блакитно.
Щось віщує серцю смуток
Щось недобре, щось вороже
Чорним оком жаско, люто
Чорний ворон щось ворожить…»
— Наш cano щось затужив, — перешіптувались лучники, — чому б це…
— Ми пройшли Гелькараске на силі його духу, а нині…
— Хіба нам зле тут, в Ендоре, адже ми самі цього хотіли…
— Він тужить не за Валінором — за нами, Ельдар…
— Морінготто сидить собі в своїх печерах — йому до нас не дістатись…
— Швидше, це ми виколупаємо його звідтіля…
— О, розвеселіть князя… Алмареа, зроби що небудь…
І Алмареа підсаджувався до свого cano, і розпочинав звичні теревені про смішні випадки на будівництві, про дивакуватих Синдар-блукачів, про пихатого Ельве Сінголло, над яким потиху посміювались Нолдор…
- І уявіть собі, мій князю, говорять, що Сінголло навіть спить на троні, а красуня-донька обмахує його віялом…
- І хто ж таке говорить? — поцікавився Фіндекано, трохи отямившись від задуми.