Однак, честь народу Нолдор була врятована — Лаіквендо, з яким змагався Фіндекано, таки промахнувся по майже незримій вербовій гілочці, виставленій замість мішені. В той час, як стріла Фіндекано зрізала ту гілочку, немов ножем. Вінок на князя Дор-Ломіну вдягнула світловолоса дівчина в зелено-брунатному вбранні, і в блакитних очах її було стільки здивування, що Фіндекано усміхнувся і ніжно поцілував панянку в щічку.
В змаганнях стрільців, під тихе здивування Нолдор, приймав участь і Майтімо… Він вибув десь в середині змагу, але він стріляв, натягуючи тятиву лівицею, а лук тримаючи в подобі руки, виробленій з заліза. Пальці на тій руці згиналися за допомогою шнурів, і Фіндекано здогадався, що це виріб котрогось з братів Руссандола. Незважаючи на поразку, Майтімо, ніби був задоволеним зі свого вчинку, і хитро підморгнув Фіндекано, йдучи з поля — мовляв, це ще не кінець дивовижам.
Наступного дня обговорювалося мистецтво співу та музикування. Тут головними супротивниками стали Макалауре та Даерон, і присутні довго вагалися, кому присудити перемогу. Даерон співав про кохання, мудре і могутнє, про ніжний паросток, золоту квітку, приховану посеред безмежного лісу. Співав він про те, що настане день, і квітка бризне вогняним квітом, і їхні душі зіллються в одне, і закружляють у вогняному вихорі… Фіндекано чув, як діви-Синдаріе говорили з заздрістю, що коханню Даерона немає перепон, і щасливою буде Лутіень, коли прийде пора їй розквітнути в хащах Доріатського лісу. Та застогнали струни арфи Макалауре, і войовничий подзвін пронісся над притихлим натовпом… Про хмари на Півночі співав молодий Нолдо, про чорну Твердиню, принишклу в горах, про те, що нікого не промине чаша битви, що кохання зблискуватиме золотом поміж сяйва клинків, і сипатиметься на обвуглену землю розірваним намистом… Та солодким буде таке кохання, солодким і гірким водночас, коли жона цілуватиме meldo в тверді вуста, і подаватиме йому меча, і помагатиме вдягти кольчугу, і чекатиме на нього на вежі, сподіваючись без надії… Слухаючи його, втирали сльози жони-Нолдіе, і зітхали Телеріе, піддані Кірдана, яким довелося пережити навалу з півночі ще до появи в Ендоре Морінготто і приходу Нолдор. Врешті, князь Фінголфін прийняв мудре рішення не визначати переможця, бо обидві пісні виявилися рівно близькими серцям присутніх тут Квенді.
Опісля цього славетного змагу, музичили всі, хто хотів, і на чому хотів. Грав на своїй арфі Фінарато, співаючи телерійських пісеньок про море та білі кораблі, і мимоволі схилили голови деякі з Нолдор… Грав і Фіндекано, не тих пісень, що складав в дорозі, а інших, про дружбу, якій нема перепон, про руку, простягнену над безоднею погибелі, про надію, що ніколи не згасає… І він же застиг на місці, коли, опісля Нолдо Ектеліона, приятеля Туракано, котрий чудово грав на флейті, на втіху всім присутнім, до середини кола, де, на почесних місцях сиділи князі Нолофінве та Кірдан, воєвода Маблунг, що заміняв на святі князя Ельве Сінголло, та невідомий Фіндекано представник від Лаіквенді з Оссиріанду, вийшов Майтімо зі скрипкою в руці…
На понівеченій правиці Руссандола була інша накладка — срібна, легша… Фіндекано, однак, з жахом помислив, що це неможливо, що приятель осоромиться перед усіма Квенді. Він сам колись грав на скрипці, і на трохи відмінній від неї віолі, і добре знав, що смичок потрібно відчувати, що в грі приймає участь саме кисть руки, яку не замінить ніякий метал. По нашорошеній тиші, Нолофінвіон втямив, що майже всі подумали так само, і ладні запастися в землю — бо ніхто не бажав приниження князю Гімрінгу, який вже встиг заробити опінію прекрасного мечника і, завдяки деяким балачкам, особи, що вистояла в катівнях самого Морока, і втратила там руку, але не честь.
Майтімо притулив скрипку до плеча, підморгнув Фіндекано, котрий аж очі прикрив від душевної напруги, і змахнув смичком…
Ганьби не сталося… Звісно, Фіндекано у Валінорі не раз чув гру приятеля, і урочий спів віоли торкався до глибин його душі… Нині Руссандол грав лише простенькі сумовиті мелодії, які мабуть сам і склав, грав без колишньої витворності, але скрипка співала… Співала.
Опісля того, як Майтімо опустив руку, в срібних пальцях якої застиг смичок, Квенді, котрі зійшлися на цей край долини, приваблені музикуванням, підвелися зі своїх плащів, розстелених на траві, або просто з високих трав, і схилились перед рудоволосим воїном, котрий остаточно заслужив прізвисько незламного.