— Я прошу пробачення, — прожебоніла ледве чутно, — але мене більше цікавить ота історія… про… Про те, як ви рятували свого друга. Це ж він грав сьогодні на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою?
— Власне, — всміхнувся Фінарато, — я не знав, що можна оповідати, а що ні — і тому привів цю вельми цікаву діву до тебе. Я бо знаю, що ти приховуєш свої звитяги, хоча будь-який Нолдо виспівав би їх всьому світові.
— Власне, — сказав Фіндекано вже спокійніше, — це не та історія, про яку оповідають гарненьким дівчатам біля святкового вогнища. Мій toron, ти знаєш, що я не хочу уславляти себе за рахунок Руссандола.
Дівчина поволі підвела вії, неначе метелик змахнув крильми.
— Я бачу, — мовила, — що зробила зле, піддавшись невситимій цікавості… Я… Я піду…
Очі під віями були кольору моря — глибокі і мінливі.
— Ні, зоставайтеся! — заспішив Фіндекано, — Ант зробить нам по чашечці напою, і ми поговоримо… Про Аман, про Тіріон, і взагалі… Ви ж не поспішаєте?
— Ні, - сказав Фінарато замість панни, — Кірдан відбуває завтра, ми також…
— В такому разі — час ми маємо…
На тьмяніючому небі поволі з’являлись зорі… Рана Мінливий, Ітиль, був уповні і сяяв сріблом. Ант вправно розливав по кухликам приготований quenilas з ломіонських трав.
— Мене дуже цікавлять Квенді з Заходу, — панна, здається, отямилась від замішання, — власне тому, що мій батько родом з Альквалонде…
Фіндекано трохи не пролив quenilas на одежу. Погляд, який він кинув на Фінарато, був зовсім не дружнім. Онук князя Ольве добре знав Лебедину Гавань, тому панна і вирішила його розпитати, тим більше, що Фінарато був нині приятелем Кірдана. Але привести цю дівчину до того, хто стріляв в її близьких…
«Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»
— Корабель занесло бурею до затоки Бріттон, — говорила дівчина співуче, — і серед мореплавців, підданих князя Ольве, був один, що звався Ненарато, на честь зорі… Мою матір звали Маев, Чайка… Вони покохали одне одного… Але Ненарато не міг жити без світла Двох Дерев… Вони манили його, кликали до себе… Ненарато відплив на Захід, на невеличкому кораблику, який сам і збудував, а мама… Мама зосталася в Фаласі, бо любила світло зірок і волю більше, аніж мрію про Благословенний Острів…
— Ненарато, — мовив Фінарато ледь поспішніше, ніж вимагала пристойність, — так і не повернувся до рідної гавані. Він був добрим знайомцем князя Ольве, тож я чув про нього ще в дитинстві.
Отже, батька дівчини не було в Альквалонде тоді… Хвала Валар за їхні маленькі милості… Він може дивитися в очі панни, мінливі, мов морські хвилі, може навіть усміхнутися їй…
— Однак, мила панно, про Альквалонде краще розпитати ось цього мого родича…
— Я так і зробила, вельможний Фінарато добрий співрозмовник і чудовий оповідач. Але мова зайшла про війну, війна з чудовиськами Півночі торкнулася Фаласу… Мати загинула… Це було жахливо. Орки…
Лице дівчини зробилося затятим і втратило лагідний вираз.
— Я присягнула собі, - мовила вона, — що стану воїном, і помщуся. Нині я є непоганим лучником, але коли побачила, як стріляєте ви, то зрозуміла, що мені ще далеко від досконалості. Я вибула опісля воїна, який тримав лука рукою з металу… Про нього шепотілись, і дещо я почула, а потім побачила вас… Ваше вміння є божественним, і я позаздрила йому… А один гідний довір’я Синда оповів мені, що вас і воїна з залізною рукою єднає побратимство, і ви винесли його з підземель Ангбанду, перестрілявши сотню тварей…
Фіндекано слухав її голос, схожий на шепіт моря, і відчував тепло у грудях, тепло, навпіл з болем… Десь, в глибинах душі прокинулося зернятко, і потягнувся вгору росток, що мав бризнути квітом.
«Вона — Телере, ти не можеш…»
— Власне, панно, — розпочав він, — поголоски дуже часто перебільшують звитяги. Не вдаючись в подробиці, скажу одне — я врятував брата, але орків при тому постраждало лише четверо…
Дзвінкий смішок був йому винагородою.
— О, невже правдивість є цнотою прибульців з Заходу? Будь-який Лаіквендо принаймні помножив би чотири на десять…
— Правдивість, — озвався Фінарато, — є цнотою мого брата. Правдивість і відвага. Недарма його і звуть Відважним.
Фіндекано знову позирнув на приятеля не дуже приязно. Провидець усміхнувся йому, лагідно і загадково.
— Щоправда, — продовжив Арафінвіон, — родич має ще одну добру рису — він є неговірким, і не схильним до хвастощів.
— О, я сама не люблю, коли Еldrim починають змагатися у хвастощах з Наугрім — заспішила дівчина, — це лише Науг може півдня оповідати з усіма подробицями скільки орків полягло від його бойової сокири… Однак, чи можу я сподіватися на честь стати ученицею великого лучника?