— А ця панна — чи зможе вона зрозуміти душу нашого князя, чи забажає…
— О, ці Телеріе, вони холодні, немов риби, глибоководні риби, їм не зрозуміти сокола в польоті…
— Чи швидко вона розплете коханому ті його коси, вийме з них золоті стрічки, а чи буде мучити його, як Лутіень Даерона?
— Обов’язок — понад усе для воїна-Нолдо, наш князь не покине твердині, не зречеться війська, не піде блукати лісами з дівою, для якої лише власна воля є законом.
Шурхотіння дівочих голосів зливалося з тихим шепотом лучників Фіндекано, пишно вбраних задля свята. Лучники ті вихваляли вроду панни, але мали й свої застереження, які цілком збігалися з ображеними шепотами дів. Еріен йшла крізь ті шепоти, гордо відкинувши срібноволосу голівку, яку прикрашав лише вінок з власних кіс. Намисто з білих перлів, єдина її дорогоцінність, ледь виблискувало серед мережив сукні.
— Дозвольте відрекомендувати всім присутнім, — мовив Фіндекано, беручи панну за руку, — князівну Фалатрим Еріен, племінницю князя Кірдана, прозваного Корабельним Майстром. Вона деякий час погостює в Ломіоні… Прошу бути прихильними до моєї гості.
Шелест шовків був йому відповіддю — Ельдар схилилися перед князем. Ці повільні урочисті уклони прибульці з Заходу швидко взяли на озброєння, щоб Синдар, котрі бачили двір Ельве Сінголло, зрозуміли — у Нолдор все так само, і навіть краще.
— Ви говорили, — стиха сказала Еріен, — що ваші воїни є насмішниками, але те саме можна сказати і про їхніх подруг…
— О, ви вродливі, навіть дуже вродливі, в чому ж тут насмішка? Трохи заздрощів, авжеж…
— Нехай не хвилюються, я зовсім не збираюся забирати у них певного синьоокого воєводу…
Лице Фіндекано не покинув погідний усміх.
— Можливо, — мовив він, — воїн не в змозі зоставити становисько, але складати вірші для красуні може навіть у вихорі битви.
— Ви вже складали вірші для якоїсь діви?
— О, ще не доводилось, однак у мене попереду вічність… Грають до танку… Ви дозволите, панно?
— Танці Валінору… Я боюся, що буду незграбною…
— Тільки слухайте музику, панно моя… Тільки слухайте…
О, як грали того вечора воїни-Нолдор, вітаючи любов, що розквітала на їхніх очах… І кружляли в танку темноволосі юнаки, вбрані в синій та блакитний оксамит, змінюючи по черзі музик, майже не торкаючись підлоги з білого мармуру… Поміж них, мов квіти, пишалися панни-Нолдіе, виднілося ріжнобарвне вбрання запрошених на свято осілих Синдар Ломіону… Срібноволосі юнаки запрошували дів-чужинок, і ті посміхалися звабно і трохи насмішкувато, бо горді Нолдіе понад усе цінували військову звитягу, і обранцем їхнім міг стати лише той Синда, котрий не злякався б натягнути лука не у крайній обороні, а у військовім змагу.
А опісля танку Фіндекано взяв свою арфу, арфу з Тіріону, яку беріг, мов зіницю ока, і заспівав пісню, складену тут таки, у залі його нового дому:
В лісі, чи в замку, удень, чи вночі
Все я про неї гадаю…
Пісні на спомин складаю
Зустрічі часу ждучи…
Серце моє, мов туманом сповите,
Ти розважаєш, і гоїш, мій квіте…
Вона мала зрозуміти, його панна, вбрана морською хвилею, увінчана піною, прикрашена перлами… Його богиня моря… Його…
Де б не судилось блукати мені
По небезпечних дорогах…
В далечині, в невідомому сні,
В тих таємничих чертогах
Де засинає серце сповите —
Я не забуду про тебе, мій квіте…
І тихими усмішками розквітла зала, діви забули про ревнощі, воїни — про застороги… Бо лице юного князя сяяло, ніби світилося в темряві, білий вогонь духу відсвічував крізь оболонку тіла… Не часто Ельдар доводилося бачити fеа, лише кохання могло показати його… Кохання — або вища жертовність, готовність до славної загибелі…
Лише ранком закінчився прийом, бо Ельдар таки більше любили час сутінок, темряву і зірки, а нині — і Ітиль-місяць, а до пекучої Анари ставилися як до союзниці, могутньої, прекрасної, але — чужої. Фіндекано провів панну до відведених їй покоїв і призначив їй час навчання надвечір. Еріен задумливо мовчала. Князь не вимагав відповіді на своє пісенне зізнання — знав бо, що почуття діви пробуджується повільніше, набагато повільніше, і в тому є вся приваба і мука любови…
Князівна повернула до нього личко, всміхнулась і мовила стиха:
— О, воїни-Нолдор освідчуються, ніби йдуть у наступ… Я спробую звикнути до вас, пане Фінгоне…
Коли за панною зачинились двері, Фіндекано зітхнув з полегшенням. Перший крок було зроблено — панна, принаймні, не відштовхнула його одразу, як бідолашного Руссандола. Звичайно, це трапилося з відомої причини, але ці панни… Їхні почуття загадкові, а дії недовідомі… Та сама Лутіень… Можливо, вона ще занадто юна, щоб відповісти Даерону піснею кохання, а можливо співець з Доріату колись зламає свою флейту і обірве струни арфи…