Ейтель-Сіріон відкрився очам кіннотників ввечері, при заході Анари. Останні кілька днів вони вже не гнали так коней, обтяжені пішаницями та обозом. Земля коливалася під кінськими копитами, мов палуба корабля…
— Нолдор, стережись!
Трохи не під копитами коней в землі розверзлася тріщина. Звідти бурхнув вогонь.
— О, це Втілена Тьма ступає по землі, - неголосно мовив списоносець Таурохтар, порівнявшись з князем, — я чув його кроки, коли тварі тягли мене в Утумно тоді, до моєї погибелі…
— У Валінорі, - озвався Алмареа, обережно об’їжджаючи тріщину, — ота Тьма мала пристойніший вигляд, а головне — не псувала доріг…
— О, Ельдар! Невже Морінготто сам вийшов на битву? — озвався Синьагіл.
— Але де! — відповів Алмареа дзвінко, — ми ледве не вибили брами тоді, при першому сході Анари, а хазяїн Ангбанду навіть не висунувся за ворота…
— Він мав би, — підкусив Мірімон, — винести тобі, Алмареа, келишок вина. Ти ж бо так хвацько сурмив, що напевне захотів би промочити горло.
— О, вина Ангбанду… Уявляю, що там за пивниці…
— Ти краще уяви, чим вони заїдають випивку…
— Не дочекаються, Мірімоне, спершу їм доведеться проковтнути мої стріли, тоді скуштувати мого меча, і вдавитися сурмою наостанок…
— Вони поглухнуть від твоєї музики раніше, ніж ти почнеш стріляти, сурмач…
Еріен, котра трималася поруч з Фіндекано, спитала його здивовано:
— Вони завжди такі, мій князю?
— Насмішники? Завжди…
— Не розумію, як можна сміятися над… над…
— Над погибеллю? Можна і треба… Тоді погибель не насмілиться наблизитись до нас.
Вузька покручена дорога поміж скелями вивела їх до твердині, котра причаїлася над ущелиною Ейтель-Сіріону. Алмареа добув свою сурму і засурмив так дзвінко, що Еріен, сміючись, заткнула вуха.
З рипом відчинилася важка брама. Кінний загін в’їхав на широкий двір, мощений сірими камінними плитами, до тесання яких свого часу приклав руку Фіндекано. Плити гуділи під копитами, наче вітаючи майстра. Молодий Ельда відчував їхні голоси так, як відчував голоси землі, неба, трав, дерев…
Князь Нолофінве прийняв сина на оборонній вежі. Він пильно вдивлявся в пасмо гір на півночі, і навіть не одразу обернувся на шелест його кроків.
— Князь Дор-Ломіну прибув, Великий Князю, — неголосно сказав юнак, — зі мною воїни Ломіону і Мітріму.
— Гаразд, — мовив Нолофінве, м’яким рухом притягуючи до себе сина, — Туракано вийшов з Неврасту вчора, я говорив з ним по палантиру. Добра річ — ці винаходи мого брата, о, якби тільки він…
«Якби він був з нами, — продовжив подумки Фіндекано, — або — якби не був таким, яким був… Ти все таки сумуєш за ним, татку, не за Феанаро сумуєш — за братом Куруфінве…»
— На півночі коїться щось незвичне, — продовжив Нолофінве, — горами трусить вже другий тиждень. В Дортоніоні відчувають те саме. Твій друг на сході об’їжджає порубіжжя, принаймні так мені доповів начільник оборони його твердині. Нельяфінве щось чує, хоча в його пагорбах не так відчутне тремтіння землі. Принаймні, його не застануть зненацька.
— А що говорять вивідачі?
— Опісля зникнення одного з загонів я остерігався посилати воїнів в Ард-Гален. Але решта говорить, що в степу порожньо, за винятком невеличких орочих зграй, котрі остерігаються підходити на відстань польоту стріли.
— Я хотів би сам обдивитися місцевість…
Нолофінве роздумував кілька хвилин, тоді кивнув.
— Тільки не задалеко… Ти сподіваєшся на властивості свого розуму, але ж сам ти не підеш, а отже…
— Я візьму з собою кількох лучників. В разі чого — нас винесуть валінорські коні Я не чув, щоб у орків було щось схоже на кінноту.
В очах крижаного князя щось здригнулося:
— Стережися, мій маленький cano…
Фіндекано, несподівано для самого себе, ткнувся обличчям в батькове плече. Ніжностей в родині Нолофінве не було заведено, але Великий Князь обійняв сина у відповідь і невміло торкнувся вустами його скроні.