В степ Фіндекано вирушив наступного дня.
Еріен зосталася в фортеці під наглядом та охороною Анта Доронінга. З Фіндекано на вивідки їхало шестеро — Алмареа, Мірімон, Синьагіл та Елеммакіл і нерозлучна пара — Таурохтар з Лаурендіе. Останніх Фіндекано взяв через їхній досвід у сутичках з поріддям Мороку. Окрім тяжких нолдорських луків, кожен мав ще невеличкого лука, зробленого за зразком тих, що були у Лаіквенді — для стрільби з коня. Вони проминули Сіріонову ущелину опівдні і виїхали в степ.
О, яким чудовим був Ард-Гален…
Наприкінці весни трави цвіли буйним цвітом, і від їхніх пахощів забивало дух… Коні Ельдар легко ступали по трав’яному килиму, задоволено форкаючи… На привалах квіти тягнулись до рук вічно юних хазяїв Арди, вимагаючи пестощів, прагнучи їхнього доторку. Фіндекано коштувало неабияких зусиль утримувати загін в бойовій готовності… Він розумів тепер, що могло статись з вивідачами — в ці духмяні трави хотілося впасти, розметавши руки, і лежати, дивлячись в блакитне небо з цятками хмаринок, лежати, проростаючи корінням, розлітаючись насінням, розквітаючи диким квітом… Лежати, доки на небі не засяють зорі, марити з розплющеними очима, доки погибель, страшна і огидна, не підбереться у темряві до необережного Нолдо, котрий надто захопився почуттям єдності з землею, яку був створений оберігати.
А земля тремтіла під кінськими копитами, немовби близька рідна істота здригалася від жаху. Там, на півночі, де мріло на обрії гірське пасмо, небо раз у раз багрянили сполохи… То пробуджувалися вулкани Тангородріму, або їх щось пробуджувало жорстоко і неухильно. Туди весь час позирала вся сімка вивідачів. Навіть Алмареа перестав жартувати і мовив стиха:
— Мені і досі не віриться, що ви, мій cano, мандрували там самотою…
Захід сонця Ельдар зустріли біля скупчення вивітрених скель, котрі якимось дивом опинились посеред рівнини. Поруч вужем звивалась невеличка річечка. Брили пісковику, котрі, нібито жбурнув сюди який-то розлютований велет, були гарним укриттям, і Фіндекано навіть ризикнув дозволити розвести вогнище. Синьагіл з Елеммакілом вартували нагорі, а Алмареа урочисто сипав до казанка якусь неймовірну трав’яну суміш, яка нині заміняла Нолдор валінорське «листя бесіди». Воїни майже не розмовляли — лише обмінювались поглядами та зрідка думками.
Свиснув вартовий… Тривожний знак одразу ж підняв Ельдар на ноги… Вогнище зашипіло і згасло…
— Та що ж це таке, — прошепотів Алмареа, вже тримаючи напоготові лука, — я тільки-но довів до кипіння, і маєш…
Вартові лежали нагорі, зачаївшись за пласкими брилами. Синьагіл мовчки вказав рукою поперед себе. Там, вдалині, у світлі Ітилю, рухалися тіні… Вони були ще далеко, дуже далеко…
— Не сюди, — ледь чутно прошепотів Таурохтар, — але вони йдуть у напрямку Сіріонової ущелини…
Камінну купу було добре видно у сріблястому сяйві. Тіні зупинились, видимо радячись… Тоді звернули в їхньому керунку.
— Таки сюди, — промурчав Алмареа, — у нас гості, Нолдор…
— Луки, — вишептав Фіндекано, — луки до бою…
— Десять, — рахував тіні Мірімон, — ні, більше… Десятків зо два…
— По три тварі на кожного, і двох зоставимо пані Лаурендіе…
— Tira, Ельдар! Вони ведуть полоненого… Тягнуть на мотузі…
— Чи не зібрались поганці повечеряти? О, ми зіпсуємо їм шлунки…
— По дірці в кожному…
— Розмови геть, Нолдор! Готуйсь…
Тіні були вже зовсім близько. У світлі Рани Мінливого, який Фіндекано вже звик називати Ітилем, юнак роздивився знайомі огидні морди… Він ще не навчився розріжняти тварей, і на хвилину йому здалося, що ікласта потвора, котра помахувала нагаєм, підганяючи своїх підлеглих, є тим самим «командиром Игиром», якого Фіндекано вбив в горах неподалік Тангородріму. Орки таки дійсно тягли на мотузі зв’язаного Ельда. Бідолаха ледве йшов, хитаючись на зранених ногах, а тварі підганяли його нагаями.
— Присягаю садами Яванни! — прошипів Алмареа, — це один з отих воїнів, що не повернулися з вивідок… Я пізнав цього Нолдо — його звати Ферен, і він був в прибічній дружині вашого батька, cano…
— Лучники, — вимовив Фіндекано, — по змозі — щадити бранця… Стріляй!
Свиснули стріли… Степом розлігся вереск, такий гидкий, що юнаком аж пересмикнуло.
— Вибивати старших! — крикнув він, — по тим, хто в чоботях — стріляй!
Двоє обтяжених чобітьми орків були тут таки втикані стрілами, немов їжаки голками. Один з них якраз вів бранця на мотузі і повалився в траву разом з ним.
— Стріляйте! Щоб жоден не втік! Стріляйте, Нолдор!