— Він про це не оповів, — сказав Фіндекано, — але це не означає, що так не було… Він просто не може згадувати про весь цей жах.
— Дивіться, мій князю, — сказав Таурохтар стиха, — Мелькор, якого ви звете Морінготто, є витівником… Думаєте, звідки пішли оті чутки, що орки — то порчені Квенді? Деяких Квенді він і справді звів з розуму. Здолати наш дух йому не під силу, а от з тілом вони з Сауроном часом виробляли жахливі речі. Я знав городище, де варта стріляла в особу, яка назвалася втікачем з Утумно… Зробили вони це опісля того, як одне з поселень впустило колишнього бранця, а він виявився «прищепленим»
— Що це значить, Таурохтаре? — спитав Фіндекано заскочено.
— Спитайте у Лаурендіе, вона оповість краще за мене. І не зводьте очей з цього Ферена.
Першого променю Анару вони не побачили — з півночі швидко наповзала темна хмара кольору олива. Вона затулила побляклі ранкові зірки і потягнулася на південь, в бік Сіріонового проходу.
— А оце вже мені зовсім не подобається, — вимовив Фіндекано, — по конях, Нолдор! Повертаємося!
Лаурендіе звеліла Ферену сісти на круп її коня, пояснивши це тим, що вона легша за чоловіків, а отже… Дійсно, цілителька, хоч і була жоною-nerwen, але ніколи не вбирала кольчуги, а зі зброї мала лише меча, яким, щоправда, користувалася з великим умінням. Фіндекано на хвилину затримався на вершечку скелі, що так прислужилась їм минулої ночі і подивився в північний бік, намагаючись пронизати поглядом раптову незвичну тьму.
Зір Ельда не підвів навіть у цьому свинцевому змроку. Юнак побачив кілька десятків темних цяток, що швидко мчали вперед, керуючись на південь. А за цими цятками поволі розгорталася лава… Військо…
Фіндекано швидко збіг донизу. Валінорські огирі тремтіли й харапудились — вони відчули…
— Кінноти у них нема, — мовив юнак, — але є вовчі вершники… Сюди мчать орки на ngauri, а позаду — ціла орда… Помчали, Нолдор… Помчали, як вихор… Пані Лаурендіе — вперед, решта — приготувати маленькі луки.
З цими словами він вистрибнув на спину Моретінде. Вороному вже нетерпеливилось забратися геть з цього місця.
— Давай, Моретінде…Давай, мій коню, мій друже! Жени щодуху…
Вороний рвонув з місця так, що трохи не злетів над землею… Маленький загін мчав мов вітер, Ельдар весь час озиралися назад, але темні цятки зникли у високих травах…
— Одірвалися, — пробурмотів з полегшенням Мірімон, і тут у нього над головою свиснула стріла…
Ще один загін вовчих вершників намагався обійти їх збоку. Від виття ngauri коні ошаленіли, і неслись такими стрибками, що позаздрив би і олень. Фіндекано натягнув короткого лука, і, майже не цілячись, випустив назад з десяток стріл. Виття стало ще голоснішим — таки влучив… Решта теж відстрілювалась з успіхом, окрім пані Лаурендіе, котра вирвалася далеко вперед. Ферен ледве тримався на коні, охопивши цілительку за стан, але тримався.
Чийсь кінь упав… Вершник злетів з нього пушинкою і одразу ж підхопився з землі. Фіндекано повернув назад навіть не зрозумівши хто це, кинувши решті:
— Наказую — вперед!
Та його воїни притримали коней… А Фіндекано вже бачив лице Синьагіла, сполотніле, закривавлене… Одна рука юного Нолдо безсило звисла… Його білий кінь, вражений чорною стрілою, бився на землі в агонії.
Воїни Фіндекано тепер били з луків безперестанку, не даючи вовчим вершникам наблизитись. Фіндекано вихопив меча і одним ударом перетяв коневі Синьагіла шийну артерію, пробурмотівши:
— Пробач, друже…
Синьагіл підбіг до нього. Сірі очі юнака були сповнені болем…
— Я не втримаюсь, cano… — мовив він, — Рука…
— Наперед!
Фіндекано підхопив його і посадовив перед собою. Моретінде, побачивши загибель однокровника, рвонув з місця, наче й не відчувши подвоєного тягаря.
Гряда скель виростала перед ними… Темна пляма — Сіріонова ущелина…
— Давай, Моретінде! Щодуху!
— Відстаємо, — прошепотів Синьагіл, — двох йому не вивезти… Зоставте мене, cano…
— Ти поспішаєш зустрітися з Суддею, Нолдо? Ти забув, що тебе проклято?
— Не забув…
— То ж мовчи, прошу тебе…
Синьагіл замовк. Кров спливала по його обличчю темними струмочками.