— Давай, Моретінде! Давай, якщо не хочеш стати вовчим сніданком! Жени, друже! Жени вперед….
Вони увірвалися в скелясту ущелину, і Алмареа вихопив сурму… Тривожний її поклик понісся горами.
Ось і брама Барад-Ейтель… Прочинена брама… Їх, певне, побачили здалеку…
— Ще трохи, Моретінде!
А стріли вже летять зі стін, летять зі скель проходу, відрізаючи погоню, знищуючи тварей.
— Ми вдома, Синьагіле! Хвала Валар за їхні маленькі милості!
— Cano… Я вдячний, мій cano… мій князю…
— Та досить уже. Хто витягнув мене з тріщини у кризі?
І Синьагіл усміхнувся крізь кров і біль, а його здорова рука стисла пальці Фіндекано.
Вивідачі зістрибували з коней, до них бігли воїни і жони-цілительки. Фіндекано обережно зіслизнув зі спини Моретінде, тримаючи в обіймах пораненого, повернувся і побачив вражене, залите слізьми личко Еріен.
— О, nerwen не личить плакати, — мовив він стиха, — все добре, панно моя… Я тут, і навіть не втратив жодного воїна.
- І навіть врятував…, - прошепотів Синьагіл, намагаючись всміхнутися панні, - cano вихопив мене трохи не з зубів ngauro…
— Як завжди — поетичне перебільшення, — сказав Фіндекано лагідно, — ти можеш іти, Синьагіле?
— Ми його відведемо, — мовила одна з відаючих жон, приятельок Лаурендіе, — зіприся на мене хлопчику… Не бійся — я не така тендітна, якою видаюся.
Пробуджена підхопила юнака, закинула його руку собі на плече і поволі повела до входу в замок.
— Сину, все гаразд?
Князь Нолофінве підійшов своєю нечутною ходою. Фіндекано випростався і почав доповідати.
— Отже, це не просто вивідачі, - мовив Нолофінве, вислухавши сина, — говориш, позаду йде орда?
— Так, мій батьку і князю…
— Гаразд… Ми їх зустрінемо. Поки ти був в Дор-Ломіні, ми вдосконалили оборону. Через ущелину вони не пройдуть… Дортоніоном, певне, теж… А от схід мене непокоїть… Твій необачний оtorno доручив керувати обороною найнебезпечнішого місця Макалауре…
— А, Маглорова Брама… Але ж, татку, Макалауре мусить повірити в себе… Він quentaro, все так, але він і воїн…
— Quentaro мусить співати воїнам, — мовив Нолофінве буркотливо, — а у нас накази віддають співці і провидці… Фінарато знову осяяло прозріння, і він вгризається в скелі… Нарготронд! Печерне місто! Ми ж не Наугрім, щоб жити в печерах! Це все поганий вплив Ельве Сінголло, тут ти був правий, синку… Більше того — Туракано хоче покинути Невраст і заложити град в гірській долині. Йому, мовляв, теж було видіння… Туракано і видіння, подумати тільки… Я сказав йому, щоб не смів і думати про це, доки я живий!
«Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на вежу Міндон. — згадалося Фіндекано, — Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.»
— Не сваріть брата, мій батьку і князю, — вимовив він, — просто Турондо обіцяв збудувати місто з білою вежею… Обіцяв Еленве за мить до того, як крига розверзлася під нашими ногами…
— Нехай будується опісля війни, — хмикнув Нолофінве, — хтось же та мусить оберігати побережжя… Хіба що це робитимуть родичі цієї милої панни, котра дивиться на мене, як на крижане чудовисько… Я, взагалі-то, наказав їй повертатися до Ломіону — не вистачало мені ще посваритися з князем Кірданом через загибель його улюблениці.
Панна Еріен залилася багрянцем і опустила оченята.
— Вона так і сказала, — Нолофінве явно милувався синовою обраницею, — «крижане чудовисько»… Я дозволив їй залишитися до твого повернення, але нині…
— Не відсилайте її, мій батьку і князю, — мовив Фіндекано стиха, — панна бажає помсти за загиблих родичів… Вона є справжньою nerwen і щасливим оберегом моїх лучників.
— Тільки тому? — спитав Нолофінве ледь насмішкувато, — а я вже подумав, що маю готувати звичаєвий дар майбутній невістці…
Тепер побагрянів Фіндекано. Але Нолофінве знав межу жартам і перестав мучити молодят.
— Мій батьку і князю, — сказав Фіндекано, щоб відвернути батькову увагу від Еріен, — ми звільнили з полону Нолдо Ферена…
— Начільника моїх вивідачів? Отих, що зникли? Де він, синку?
Ферена відвели до просторої кімнати лівого крила замку, де стояли ложа, заслані білим полотном. На одному з них вже спочивав цілющим сном Синьагіл, і ніжне обличчя юного Ельда освітлювала усмішка… Що снилося йому? Сади Валінору, чи материні ласкаві долоні… А може — ота Арда без Морінготто, оновлена Арда, яку Нолдор бажали добути своїми клинками…
Біля ложа Ферена стояло дві цілительки — Лаурендіе і та, друга, котра повела за собою Синьагіла. Фіндекано згадав її ім’я — Туїлінде…