Живих орків на полі не зосталось… Клинок меча Фіндекано був залитий чорним слизом по саме руків’я, а сам він був забризканий тим же слизом з голови до ніг… Молодий Нолдо знову кинув погляд в бік Ангбанду — але твердиня німувала… Ніхто не вийшов з чорної брами на допомогу битому війську… Багряні сполохи підземного вогню розсвічували важкі свинцеві сутінки…
До піших поволі поверталися кіннотники, котрі захопилися погонею… Майтімо та князю Нолофінве коштувало великих зусиль спинити їх вже неподалік фортеці. Нолофінве теж остерігався появи балрогів, або ще якоїсь тварі і відвів кінноту назад.
Руссандол мчав просто до Фіндекано, керуючись на стяг. Побачивши приятеля цілим і неушкодженим, він засміявся так дзвінко, як сміявся лише в щасливі часи їхнього валінорського дитинства. А тоді звів лівицю з затиснутим у ній мечем і погрозив ним принишклій твердині.
— Ти не зламав мене! — крикнув Майтімо в бік Ангбанду, — Чуєш, володарю тварей і рабів? Ти мене не зламав! Ми виб’ємо цю браму — не зараз, так потім! Ми викинемо тебе з Арди геть, і на цих лугах співатимуть наші діви і бігатимуть наші діти!
Того дня про оновлену Арду багато говорилося у з’єднаному війську. І всі зійшлися на тому, що
для знищення Чорної Твердині Нолдор потрібні союзники — і якомога більше…
***
Цю битву на рівнині Ард-Гален співці Нолдор та Синдар окликали Славетною… Як і Перша Битва, в якій приймали участь Еldrim Сутінків, як Друга битва, що мала назву Дагор-нуін-Гіліат, Підзоряної, Дагор Аглареб, Славетна Битва, зайняла своє місце в піснях і оповідях quentarі Ендоре.
Фіндекано повернувся з Ейтель-Сіріону до свого княжого міста, і знову життя його потекло звичним трибом — хіба що вільного часу стало трохи більше.
Перстеники, зроблені Майтімо, він носив на грудях, на ланцюжку, вичікуючи слушної миті. І, нарешті, ця мить настала…
Туманним тихим ранком виїхали вони на прогулянку лісами Дор-Ломіну… Настала осінь, така прохолодна в цих краях, справжня осінь Ендоре, з багряним листям на кленах, з деревами, що поволі засинали, з пізніми квітами схожими то на зорі, то на білі пухнасті кулі, з такою дзвінкою тишею, що хотілося самому стати прозорим повітрям і злитися з нею…
У вінку з пізніх зоряниць їхала панна Еріен, їхала, сидячи боком, на буланому конику, що носив ім’я Куілун, і її золотава сукня вільно звисала долі… А поруч з нею на своєму вороному їхав Фіндекано, теж у вінку, у вінку з білих зоредивів, що так личив до його чорного волосся… Синім було його вбрання, розшите срібними зорями, і сині очі його сяяли, немов зорі… День мандрували вони, милуючись лісами у золотих шатах, а вночі розкинув біле шатро князь Дор-Ломіну, і спалахнув біля того шатра вогонь, і настій з трав поволі зігрівався у срібному казаночку… І здавалося тоді молодому Ельда, що всі битви і минулі, і прийдешні можна віддати ось за цю хвилину спокою і тиші… За шелестіння безпечного лісу, де не блукають хижі орки… За подих вітерцю… За відчуття любови, яким обдаровувала Арда своїх захисників…
І тоді брав до рук арфу молодий князь, арфу, що він її проніс крижаним шляхом, тоді, коли інші зоставляли на льоду наймиліше серцю, і перебирали струни тонкі пальці воїна й музики граючи для коханої, тільки для неї… І срібними переливами дзвенів голос Ельда — теж тільки для неї, для його панни, чиї очі були кольору морських хвиль…
— От високо став місяць у небі, І на озері, де глибина, Десь береться за лебедем лебідь, Мов виносить їх сніжних зо дна. Місяць озеро гладить, голубить, Місяць з озером срібний взяв шлюб. Лебединії шиї, як труби. Хоч одна б заспівала з тих труб, Хоч один би крилом який вдарив, Хоч один би заплюскав — й не ждать, — Наче сонні скували їх чари, Наче плавають лебеді й сплять. В сріблі місяця лебеді срібні, Срібні лебеді в срібній воді… Шелесни лиш чим небудь, лиш скрипни — Вони зникнуть одразу тоді…
Він оповідав панні про озеро Альквайлін на півночі Аману Благословенного, про Тіріон-на-Туні, про Свічадо вежі Міндон, про Валмар, місто Богів… І знову співав,