Цікаві від природи, Еldrim Сутінків зійшлися на збори майже всі… Воїни з новостворених загонів, ремісники, садівники, співці… Нолдор стояли окремо, чого ще не бувало ніколи… Темноволосі воїни, прекрасні діви, жони, чиї обличчя були вкриті смутною тінню втрати… Очі прибульців з Заходу наче світилися м’яким блиском, очі, що бачили світло Валінору… Синдар звали їх за це Lechind, вогненоокими… Досі ніщо не могло завадити приязні Квенді з кількох народів, але останнім часом поміж Нолдор та рештою пролягло помітне відчуження. Нині всі дивилися на князя, але дивилися по-різному: Нолдор зі спокійною зреченістю, бо вже зрозуміли, про що йтиме мова, решта — з надією, що все з’ясується і стане так, як раніше.
Фіндекано вийшов до зали з арфою в руках. Спокійний, виважений… Так схожий на батька…
— Мої піддані, - мовив рівно, — Ломіон хвилюють певні чутки, і ви, мої вірні, стали позирати одне на одного скоса… Тому я вирішив припинити розповсюдження пліток та чуток… Я оповім правду, всю правду, а те, що робити далі — вирішувати вам. Можливо, дехто спитає — чому раніше… Відповім одразу — на пряме питання і відповідь була б прямою. Однак, оскільки Нолдор ніхто не розпитував про їхні біди, то ми й не оповідали, бо хвалитися тут нічим. Я заспіваю вам пісню про Вихід Нолдор з Аману, заспіваю Нолдоланте… Її склав Маглор Феанорінг, охоронець Маглорової Брами на сході, брат князя Гімрінгу… Склав на квенья, ясна річ… Я переклав пісню на синдарин… Звісно, мені не дорівнятися до Золотого Голосу Тіріону, однак, моє володіння і арфою, і голосом належно поцінювалося свого часу…
Дзвоном обізвалися струни, і полився голос срібними переливами… Про Тіріон-на-Туні співав Фіндекано, про народ майстрів і воїнів, про Валу Мелькорa, котрий розпалив ворожнечу між родами, про Сильмарили у вінці князя Феанора, про вікопомну нараду в палаці Великого Князя Фінве, і меч, яким брат загрожував брату, про заслання Феанора і фортецю Форменос, про вбивство невідомим жахом двох сяючих дерев, про викрадення каменів і загибель Великого Князя від руки Мелькора, про те, як стояв Феанор на сходинках Вежі Міндон і давав Обітницю, кличучи свідками Світло і Тьму, а відблиск смолоскипів танцював на оголених клинках його сімох синів… Про те, як Феанор, не змігши домовитися з князем Ольве, повів свою прибічну дружину штурмувати Альквалонде, про те, як бігли обхідним шляхом лучники під стягом з срібними зорями, керуючись на відблиски вогню… Про мертвих на плитах з білого мармуру, про те, як підвівся з-поміж поранених і загиблих Нолдор рудоволосий юнак в багряному плащі з чорною зорею… «Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»
І слухала принишкла зала, як гинули від стріл присутніх тут воїнів срібноволосі лучники-Телері, як плакав князь Ольве, віддаючи наказ здаватися, як йшов до кораблів Феанор Фінвіон, переступаючи через загиблих — своїх і чужих… Як прокляв Нолдор Суддя Намо, рокуючи їм біди і погибель, і як відмовив Феанор, що, принаймні, вони проживуть зі славою відпущений їм вік… Як палали кораблі-лебеді на березі Лосгару, і як дивилися через пролив покинуті родичами Нолдор… Як йшли вони через Гелькараске, над силу підіймаючись з-під снігу, ховаючи мертвих в снігах… Як зустрілись два війська, як дізналися покинуті про звитяжну загибель Феанора і примирились з його синами для спільної борні з Чорним Валою, забувши про незгоду. Тільки про свою звитягу та порятунок Руссандола не співав князь Дор-Ломіну, на цьому й закінчивши довгу пісню.
Тиша панувала в залі, і серед цієї тиші пролунав голос князя:
— Якщо котрийсь з Еldrim Сутінків, незважаючи на дану мені присягу, захоче покинути Дор-Ломін — на те його воля. Нагадаю лишень, що поріжнити нас вигідно лише тим, хто зачаївся в Ангбанді. Може й чутки ці просочуються звідти. Я оповів вам правду, ці рани і досі кривавлять в душах Нолдор… Ми не пишаємося тим, що сталося в Альквалонде, ми не звемо це звитягою — ми звемо це бідою… Ми прийшли в ці землі для того, щоб знищити гніздо зла, щоб жити в Арді Оновленій, де не буде Ангбанду… На цьому я закінчую, Квенді, свою оповідь і покидаю зібрання.
Довго цього вечора не могли заспокоїтися мешканці Ломіону, і наступні кілька днів місто гуділо, немов розтривожений вулик. Однак, населення граду відчутно не зменшилося — срібноволосі родичі Телері зосталися вірними своєму князю.