Фіндекано, однак, вважав, що місто його спорожніло, бо майже не виходив з замку… Якось, побачивши поруч з собою Анта Доронінга сказав лагідно:
— Ти теж іди, дитино… Нема чого тобі робити тут, з проклятими…
Ант Доронінг тільки головою похитав. Він уже прийняв рішення, своє, власне, хоча і передчував нагінку, або й вигнання. Нандо заповзявся рятувати свого князя самостійно, знаючи, що ніколи не отримає дозволу покликати когось на порятунок — гордий син крижаного Нолофінве не хотів, щоб його жаліли.
Ант не забув, що мав колись люблячих батьків, трьох братиків та сестричку… Окрім того з ними мандрували двоє братів його батька з жонами та дітьми, та батькова ж незаміжня сестра, улюблена вуйна малого Нандо… Мандрівне життя хлопця, співуче та веселе закінчилося тоді, коли невеличкий рід блукаючих Квенді зустрів у північному лісі, куди, здавалося, лиха сила не заходила, ватагу орків…
Одні родичі Анта загинули у короткій сутичці, а ті, хто зостався в живих — позаздрили мертвим. Анту і досі снилося, як він лежить, сплутаний ременями, і очікує своєї черги стати харчем для тварей… І з цього смертного жаху його вирятували ласкаві руки дивного чорноволосого Еdel, чиї очі сяяли світлом, незнаним Анту.
Ант не забув, як він тулився до кольчуги рятівника, заляпаної чорним слизом — ворожою кров’ю… Не забув, як гладив рукою чорні коси, що спадали з-під шолома, торкався до високих вилиць, дивився і не міг надивитись на прекрасне лице — не орочу морду, з тих, що оточували його в останні страшні години… Слухав незнану співучу мову, якою aran, Ант бо не сумнівався, що його рятівник є володарем, віддавав накази… А потім його княжич, його aranen, бо володарем цих нових Еldrim виявився батько воєводи з косами, сказав Анту зрозумілою мовою, вельми схожою на синдарин, що бере його до себе в загін і дбатиме, як про сина.
Те, про що співав аran Фінгон в залі Ломіонського замку, Ант знав вже давно, а про що не знав — здогадувався. Якщо лінькуваті Синдар та Нандор не поспішали вивчати квенья, цілком задоволені тим, що прибульці з Заходу швидко опанували їхню мову, то Ант навчався ретельно, і давно розумів володарів Нолдор, які, за звичкою, не дуже-то зважали на срібноволосого зброєносця.
Ант чув про Прокляття Судді, над яким з гіркуватими усмішечками жартували князі Нолдор і їхні воїни… Чув він і цю назву — Альквалонде, чув, ще гаразд не знаючи квенья, але вже тоді зрозумів, що це красиве наймення спричиняє біль його повелителю. Чув про князя Феанора, грізного і гордого, і потиху обожнював його старшого сина, якого відважний аran порятував з самого Ангбанду.
Маедрос Високий, стрункий, наче деревце, гордий, немов сам Аran Dinnu, якого Ант бачив колись в Доріаті, воїн, що бився лівицею і нею ж обточував самоцвіти, і грав на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою… Вони з князем Фінгоном часто розмовляли — двоє оtorno, двоє gwedeir, і через чарівний камінь в княжому покоїку, і при зустрічах, і дуже часто не звертали уваги, що десь у куточку скромно причаївся зброєносець Ант.
З необережно кинутих слів, з уламків розмов, з уривків пісень Ант дізнався все при кривавий Вихід Нолдор з Аману… І зрозумів, що біль та каяття розривають душі обох побратимів, та й не тільки їх, що більшість Нолдор не забула своєї провини, і віддала б усе, щоб цього не сталося.
Були, звичайно, серед Нолдор і недобрі особи… Ант недолюблював трьох братів Маедроса, вважаючи їх пихатими і злими. Однак, від quentaro Маглора хлопчина був у захваті, а рудоволосі близнюки, улюбленці Високого, юні і відважні, завжди подобалися йому. Щодо ж пихатих та злих осіб — то подібних вистачало і в Доріаті. Взяти хоча б Саероса, сина Ітільбора, того Ітільбора, котрий вважався правителем Нандор опісля загибелі князя Денетора… Ант не забув, як цей юний красень, що виріс в Доріаті, учень самого Даерона, дивився на нього, сина мандрівного Нандо, наче на шматок бруду. А рід Ітільбора — такі ж Нандор, як і рід Дорона — нічим не гірші і не кращі.
Тому Анта зовсім не вразила новина, що стала для Еріен з Побережжя страшним відкриттям. Може, ще й тому цей потайний тихий підліток так поставився до цієї таємниці Нолдор, що його, котрий пройшов крізь пекло, і вже приймав участь у справжній битві, не хвилювала доля якихось незнайомих Телері з Західних Земель. Хлопчина сприймав оповідки про це як страшну казку і ніяк не міг зв’язати її з особою, котра врятувала йому життя, загорнула в свій плащ і назвала сином.